Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
щоб вона мучилася, – сказав чоловік, – щоб вона осліпла, щоб її паралізувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристріт діє, заплачу ще більше.
Ірина перша відвела очі:
– Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.
Похитнувся стіл; здригнулося полум'я свічки, похитнувся череп.
– Я не хочу, щоб вона померла, – крізь зуби сказав чоловік. – Нехай помучиться.
– Фотографія є? – після паузи запитала Ірина.
Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.
Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.
Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих підфарбованих очей. Дівчина могла бути ким завгодно – тільки не авантюристкою, що викладає в мережу чужі інтимні знімки.
– Що ж ти, милий, чужу фотку мені підсовуєш? Фотограф на секунду перестав дихати.
– Вибач, стара, – сказав хрипко, – не той папірець витягся.
– Перевіряєш? – Ірина підвищила голос. Від звертання «стара» її аж перекосило. – Та перевіряй-перевіряй. Думаєш, не бачу? Я все бачу!
Фотограф уперто стис губи.
– А ти як думав?! – Ірина підвищила голос ще на півтону. – Усе бачу. Зла ти людина, от зло твоє через людей і повертається…
Стіл знову затрясся. Захиталася свічка; череп підстрибував і хіба що не стукав зубами.
– Дешевих трюків не треба, – злісно сказав чоловік.
Ірина обома руками вчепилася в стільницю. З'явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кімнату, намагаючись побачити, чи не тремтить іще щось, чи не гойдається лампа…
І завмерла, втупившись у дальній куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловік хотів щось сказати, але, побачивши вираз її обличчя, замовк.
Стіл припинив трястися раптово, як і почав. Ірина замружилась – і знову розплющила очі. Потім протерла їх, розминаючи повіки пальцями. Ні; в тому кутку нікого не було. Нікого й нічого.
– Я на таке не купуюся, – голос клієнта здригнувся.
– А я не торгую, хлопче, – Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав її голос. – Забери свою фоточку.
Чоловік невпевнено взяв фотографію зубатої дівчини. Повагавшись, вийняв із внутрішньої кишені інший знімок: те саме застілля. Групове фото, не порізане ножицями, а ціле; за накритим столом, де царювала над тарілками величезна пляшка мартіні, сиділи рядком білявий чоловічок, худий і низькорослий, дівчина з великими зубами, а поруч із нею, поклавши їй руку на плече, – жінка трохи старша, фарбована блондинка років тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку