Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
буланого коника. Пізніше переконався, що за всілякий дрібний непослух, кабиші, сказане наперекір полковник зла не тримає. Наступного дня розмовляє, мовби нічого й не сталося, й навіть не знаєш, насправжки забув усе чи дотримується такого штибу. А з приводу Тимошенка і його грунтів сказав аж через два тижні: «Роз'ятрив ти мене таки, не в своє вклюнувся… Одначе – люби, Боже, правду. Не гніваюся я на тебе, хоч давно кортіла мені та земля».
З нами мав їхати Охрім, який пильнував при полковнику його особистої канцелярії, вів книгу пожитків, але він хворів і далі, й ту книгу довелося вести мені.
Ми їздили до міста Любеча, де в пана полковника були чи не найбільші сіножаті. У полковника був двір і дім з світлицею біля ринку та П'ятницької школи, однією стороною двір виходив на вулицю Ринкову, другою на цвинтар. І прикупив він до того двору великий сад і город попід міським ровом, який йому продала вдова отця Покровського. Вечірньою порою я довго ходив понад ровом по старому валу, власне, вже й не валу, а горбу, дивився на Дніпро, на далеке, нині польське заріччя, на річки й зарічки, на луки, безкінечні зелені луки з дитинно синіми очима озерець, тим лукам не було кінця-краю, і не було кінця-краю моїм думкам. Я вимріював собі таке місце, тихе й чарівне, хоч мрія була безглузда, вимріював собі і Улясі: я бачив її на цих луках, ми блукали по них, узявшись за руки, й слухали, як квилить чаєчка-чубарочка, як дере в болоті онучі деркач і… як калатають наші серця. Мабуть, то калатало в мене в голові.
Ми прожили в Любечі більше тижня, полковник їздив на луки в урочище Псарне і в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу, понад річками Свишнею і понад Болгачем, я їздив з ним і записував у книгу пожитків, скільки поставлено стогів, скільки накошено копиць; об'їхали Пліохів, Мамаєвський та Клітнянський ліси, де Полуботок визначив ділянки на поруб. Полковник все обдивлявся сам і обмірював, чи то він не довіряв своїм управителям, чи вважав, що вони зроблять гірше за нього. Приймав він і скаржників, і тих, хто йшов позиватися. Одначе судовими справами не займався і, якщо не вдавалося примирити позивачів, відправляв їх до полкового суду. Найбільше мене зацікавила скарга селян Домишлина. Аби об'єднати свої землі в Любечі і біля нього, Полуботок обміняв село Домишлин на село Боровичі та слободу Боровицьку, котрими володів військовий товариш Василь Полуницький. І ось тепер у світлиці стояло четверо домишлян, а я читав грамоту від посполитих, яку вони привезли: «З гірким нашим плачем і невтомними слізьми прибігаємо до вельможності вашої, ускаржуємось на пана Полуницького, державцю нашого домишлянського, од котрого незносні і невиповідні несемо долегливості і утяжіння, так в роботизнах уставичних, як і в податях непомірних. За попередніх державців платили в рік по півталяра грошей і по півосьмачки вівса, а тепер Полуницький бере од двору по 16 шагів грішми і по три четверики вівса. І так робить, що хоче. Особливо, коли всіх нас загоном вишле в Любещину, в своє село Козел, для оранки і сівби, й працюємо там неділь по шість і по сім без відпочинку, і нехай би ми ще самі відправляли польову роботу, а то й тут, в Домишлині,