Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
Цар повів диспут про Христа, мовляв, Христос був у всьому подібний нам, мав ті ж тілесні недуги, що маємо й ми, тільки не мав гріхів. Апраксій обережно заперечував йому. Всім нам – і ми про це потім довго гомоніли – вельми сподобалося, що цар отак просто мався за столом, розмовляв і сперечався, це нагадувало нам наші давнини, коли гетьмани й полковники не гребували простим людом, челяддю. Сподобалося й те, що цар запросив за стіл гетьманшу, а також дружину Савича, яка приїхала з нами до Москви. Цар випив кілька келихів угорського вина, і всі інші пили багато, потім нам сказали: цар вельми не любить, коли за столом хто-небудь п'є менше за нього. На прощання цар двічі обійняв гетьмана й поїхав. Уже з саней помахав рукою всім, хто стояв на ґанку. Ми всі були вельми вдоволені й горді, що цар, князі та генерали складають таку високу честь нашому гетьману, нашим старшинам, а отже, й ми, грішні, і увесь наш люд український поважаний царем і може спокійно жити під таким надійним захистом.
Пригірчила ту радість розповідь хорунжого Величковського, який уночі приїхав з Вишнього Волочка, де наші козаки відбували канальні роботи. Він сказав, що з тих, хто пішов на Вишній Волочок, далебі, лишилося трохи більше половини, всі інші померли від морозів, хвороб, тяжкої роботи та безкорм'я. Соромно признатися, але й ті чорні вісті не входили глибоко в мене.
Жар любові перефарбовував усе чорне в червоне та рожеве. Нині я знаю, що кохання – це мить і, здебільшого, омана душі, хоч в той же час воно найбільше, що послано людині небом, воно підносить нас під хмари й кидає вділ, і, вже пом'яті, з ґулями та синцями, покірно прошкуємо туди, куди призначено йти од народження – до свого останнього дня. Ми кохаємо інших, але любимо й себе в коханні (знаємо про те чи ні), й стаємо кращі, хоч і засліплені, й прагнемо краси та досконалості. Наші молоді мрії несуть нас в порожніх небесах, але ведуть і на справжні подвиги (хоч потім, коли втрачаємо їх, у душі лишаються рани, а ще далі – пустка). Наші мрії стинаються в двобої з суворим, сірим, неначе сукно, важким і глевким, як глина, життям, і золото облітає з них. І все нижче та нижче ми літаємо в снах та мріях. Усе убогішими стають самі мрії, вже вони не про подвиги в ім'я любові, а про мідний гріш і упруг землі, про теплу черінь та гарячу кулешу. Одначе все, що звершуємо за молодості, – в ім'я любові, все, на що зміг подвигнутися я, – подвигнувся задля неї.
По кількох днях я знову побачив царя, – ховали якогось генерала, ховали пишно; солдати роздавали на вулиці чорні фліореси для шапок, попереду саней з чорним балдахіном їхав на білому коні гробовий кавалер у латах, у пір'ї, грали гобойщики, тромбачі, йшло кілька рот солдат, і йшов за труною до самого цвинтару з непокритою головою цар. І то ще не диво, сказали нам, минулого місяця хоронили простого солдата, зустрів траурне шестя цар, зійшов з саней і також пройшов за труною з непокритою головою з півверстви. Все це розповідали нам челядники високих гостей, які приїздили до пана гетьмана або в гостину до яких їздили пан гетьман з старшиною. Одні гості від'їжджали, інші приїжджали,