Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
нічого не побачиш у фортеці! – вигукнув комендант.
Останнє, що побачив Хвесько в своєму житті, це своїх оббілованих волів… Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому м'ясо… А потім його, осліпленого, кинули у льох.
Сулима гнівно мовчав.
– Іване… – благально протягнув Хвесько. – Прости, Іване…
– Бог простить, – відповів Сулима.
– І ти прости, – благав Хвесько. – Куди ж мені тепер?
– Не знаю! – сказав Сулима. – Куди хочеш.
– Але ж я сліпий…
– Ти сам себе осліпив! – відрізав Сулима. – Ти осліп відтоді, як зрікся Січі й забагнув стати паном, а нас, козаків, волів бачити своїми наймитами…
– Бог мене покарав, – упалим голосом мовив Хвесько.
– Не роби з Бога злочинця! І не звалюй на нього свою вину! Ти сам у себе викрав сонце.
– Не йди… Не кидай мене, Іване, – Хвесько благально протяг руки. – Скажи мені, Йване, сонце є?
– Сонце світить мужнім! І чесним. Воно світить тому, хто хоче, щоб воно йому світило.
– Я хочу на Січ, Іване.
– Ти маєш своє господарство.
– Цур йому! Я хочу на Січ.
– Але ти забув туди дорогу.
– Я був колись козаком! – у відчаї вигукнув Хвесько. – Ми ж козакували колись разом, Йване. А потім я забув дорогу на Січ. І осліп. Збогарадься, Іване… До товариства хочу. Більше мені нікуди подітися, ніде сліпу голову прихилити.
– На Січ їхатимуть гінці і візьмуть тебе з собою, – сказав Сулима.
– Спасибі й на тім…
– Немає за що… Бувай!
На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки підкидали вгору шапки.
Сулима стояв і слухав, як сурми клекотіли про славу козацької зброї, як спалахували вони золотим вогнем на сонці.
– Іване…
Сулима оглянувся. Старий Нечуйвітер намагався звестися з землі. Вуса в нього були червоні. Тільки брови лишалися білими та оселедець, як і раніше, сріблився… Кинувся до нього Сулима, підняв старого, але Нечуйвітер не міг уже стояти, і Сулима посадив його, притуливши спиною до каменя.
– Не розминувсь я з кулею, – сказав Нечуйвітер хрипло і важко, а в горлі в нього забулькало. – Стрілись ми на одній дорозі, тісно нам вдвох було…
– Яремо, води! – крикнув Сулима.
– Може, у фортеці обмаль води, то я вже й так обійдуся, – кволо мовив Нечуйвітер. – На тім світі вже нап'юся мертвої…
– Батьку, за фортецею ж Дніпро…
Ярема приніс воду в тріснутому горщику, Нечуйвітер довго і жадібно пив, розливаючи воду собі на вуса, і вода стікала йому на груди вже рожевою…
– Відкозакував я своє, – якось вибачливо мовив старий. – Відмолодикував і відстрибав… Але на тому світі ще покозакую. – Передихнувши, запитав: – Чи є на тім світі козацька Січ?
– Мабуть, є, батьку.
– Тоді й помирати легше. – Нечуйвітер ворухнувся, і тихий стогін зірвався з його спечених уст. – А бий тебе лиха, вже й стогну. А раніше ж – ого-го!