Генерали імперії. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
нагляд ігумені та сестер. Але Хрося там не довго побула – чернече життя, постійні молитви, скромна пісна їжа, коли двічі на день, а коли й раз, все то виявилось не для її дієвої та компанійської натури з гульками та винами. Потерпіла кілька місяців, вдаючи, що вже розкаялась і схаменулася, а тоді проситися зачала – щоби чоловік її забрав. Як таку, що вже виправилась і стала на шлях чеснотливої жінки, господині, матері і жони зразкової. Перед образами святими присягалася – більше ані краплиночки хмільного! Клялась вірною жоною мужу своєму бути. Побивалася за дочкою своєю, кровиночкою рідною, яка без неї, рідної матері, сиротинкою нещасною живе.
Дорошенко, будучи суворим полковником і потім гетьманом, іноді навіть безжалісним, як того вимагали обставини і військова честь, не встояв. Жінка все-таки. Жона його, мати дитини його. Та й серце м’яке мав. Хоча йому й не радили забирати Хросю (та й скільки там побула в божій обителі – всього нічого), бо щось вона швидко, підозріло швидко розкаялась, але він забрав. Повірив. Та й перегорів, охолонув, шкода йому стало нещасну Хросю. Спрацювало і те, що дочка його й справді при живій матері наче напівсирота. Яка не яка Хрося, а все ж рідна мати дочці. Не гоже дитині без матері бути. Забрав. Повернулася Хрося додому і з нагоди свого повернення влаштувала ще гучнішу, як раніше, гульку. Та як напилася першого дня, то так більше вже й не вихмелялася! Чим би воно скінчилося – мабуть, він би з нею таки розлучився або вдруге б відправив її в монастир, але надійшов час його гетьманству, а потім і заслання до Москви. Хоч у вигнанні відпочину від жони, думав. А мо’, Хрося без нього схаменеться? Йому вона вже не була потрібна такою, то хай хоч матір’ю залишиться дочці, дитина ж не винна. Бо дитина хоч і при батькові, але без матері як сирота.
Тільки й відпочив од неї, що в Москві. За дочку був спокійний, мати його не полишить онуку, як і дочку від першого шлюбу. І раптом дивна забаганка царя: він, Дорошенко, має прохати його величність, аби в Москву привезли його жінку. Він запручався, не пояснюючи, чому (сімейні справи не для розголосу), але в Кремлі на те не звернули уваги, й на Україну було послано піддячого Василя Юдіна; негайно привезти в Москву Єфросинію Дорошенкову. Юдіну велено було заявити Самойловичу, що Пйотр Дорошенко особисто просив царя посприяти, щоб у Москву привезли жону його, понеже він без неї бути не може. Хоча вигнанець тоді просив, аби не жінку до нього привезли, а його самого в Україну відпустили, настирно прохав, щоб його не розлучали з милою отчизною, хай поселять його хоч і на отакунькому краєчку, хоч і на самій границі і під пильною вартою, абись в рідному краї, в Україні. За це він готовий був і заставу дати. Бо в чужині з журби околіє, як бездомний пес. А щодо Хроськи, себто Єфросинії Дорошенко, то він з нею і вдома щастя не мав, а тут і поготів не матиме. В обхід Самойловича в Сосницю послав лист до братів Григорія та Андрія. Андрій, з’їздивши в Батурин, заявить гетьману, що «писав до нього брат Петро через свого челядника, закликаючи: якщо його, Петрова жінка покинула