Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
вигляду, щоб не засвідчувати кожному прохожому свою чужинність, у руці тримав легкий саквояж з туалетним причандаллям і Біблією, з котрою не розлучався усе життя, – бібліотеку, яка їздить за ним з міста в місто, привезе аж тоді, коли влаштується, грошей у кишені було зовсім мало – заощадження перекаже через банк.
Микола Іванович занурився у авлабарський лабіринт, немов у хащі. Хоч спершу пригнобила тіснява вулиць, хоч з лиця геть зник незалежний вигляд, хоч до нього уважно придивлялися перехожі, проте в кожного другого він читав приязну готовність підказати, допомогти, провести – це додавало відваги. Проте вирішив добутися сам. Біля входу в духан, з якого несло густим запахом доброго вина, стояв духанщик у яскравому халаті і ласкавим жестом запрошував гостя на пугар кахетинського, Гулак вина не пив – чемно вклонився й проминув. Зупинився біля мангала, де смажилися шашлики, відчув молодий голод. Хазяїн подав йому туго нанизаний пахучим м'ясом шампур, на столик поставив пугар з водою; краєм ока Микола Іванович помітив, що за ним спостерігає плечистий горбоносий парубійко у кашкеті, ситцевій сорочці й сатинових шароварах. Дивного в цьому нічого не було, нова людина в обжитих місцях завжди привертає до себе увагу; Гулак підніс пугар до уст, але хазяїн спинив – вода не для пиття, а для рук; парубійко зверхньо всміхнувся.
Авлабар! Такого ще не було, про це може засвідчити найстаріший батоні з передмістя, щоб чужак тут не заблудився, – сталося це і з Гулаком. Він зійшов убік з вулиці, де їв шашлик, – здавалося йому, що так швидше дійде до базиліки, і за хвилину закрутився, закрутився у вуличках, провулках і тупиках, хотів повернутися на знайоме місце, але цього зробити не вдалося; вузькі тунелі провадили його начебто вгору, а виявлялось, що спускається донизу; спочатку збентежився, потім розгубився, врешті пойняв його острах – і рушив уже навмання. Оглянувся на ходу: плечистий парубок тінню подавсь назирці. Гулакові стало моторошно.
Враз перед ним розступилася тіснява стін, його винесло на майданчик з припорошеними хирлявими платанами, під ними на лавочках сиділи статечні мужі в чорних чохах, обшитих позументом, у чорних шароварах, підперезані срібними поясами, у баранячих шапках і повагом пили з бичачих рогів вино.
Гулак привітався до них, спитав по-російськи:
– Скажіть, люди добрі, як мені потрапити до Сейдабаду?
Підвівся один, високий, із срібною люлькою в зубах, мовив суворо:
– Татарин?
– Ні, росіянин.
– То пощо тобі Сейдабад?
– Потрібно…
– Нема в Тифлісі Сейдабаду, це я кажу тобі, історикос Захарія.
– Як так – нема? – розгубився Гулак. – Мені відомо, там живе…
– Нема в Тифлісі Сейдабаду! Це я кажу тобі, карачохелі Захарія, який шість днів працює, щоб не пропустити сьомого дня. Нині сьомий день, випий, генацвале, – простягнув йому наповнений вином ріг. – Якщо хочеш бути щасливий один день – напийся, якщо хочеш бути щасливий один