Святослав (укр.). Семен Скляренко
Читать онлайн книгу.
не стало…
Поряд з іншими ницими людьми стояв і Микула, думав, як втратив землю: стару лядину в ту пам’ятну ніч взяв собі Бразд, – тепер на ній стояло його знамено, на новій лядині знамено волостелина.
– Що ж, підемо в ліс, будемо рубати дерево, випалювати, орати, – гомоніли люди, стискуючи натруджені кулаки.
Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда. Адже брат він, посадник, усе може зробити. Але ні, не завернув Микула. Нижче від оскола над Дніпром, де не стояли княжі знамена, він виорав шмат пісної, піскуватої землі. Виорав пізно, кинув у ріллю все своє жито, але скільки туди не ходив, скільки не дивився, не діждався буйного сходу. Стеблина та ще стеблина – от і все…
Жахаючись голодної зими, він кинувся в ліси, де від батька знав бортні дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена – місяць, око!
Однієї ночі Микула опинився далеко від рідного двору, в глухому, дрімучому лісі. Все навкруг було наповнене дивними звуками звірів, птахів, водяників лісових боліт, водяних дів… Галявину, на якій сидів Микула, заливало місячне сяйво, під промінням окреслювалось в’яле листя папороті, барвиста роса, темні квіти.
Але не на них дивився Микула, а тільки на стовбур одного дерева, де гострою сокирою зроблено було отіс, а на ньому чорною смолою вималюване око.
Раптом він встав і, похиливши набік голову, довго напружено, сторожко слухав. Ні, в лісі було спокійно. Ті ж самі голоси звірів, птахів; десь далеко на болоті хлюпав по воді руками і розгонисто сміявся водяник. А людей, крім Микули, не було.
Тоді він зробив кілька швидких кроків уперед, вихопив із-за пояса свій гострий топір – бойовий топір старійшини Анта – і почав рубати, стесувати з дерева знамено… Тільки тоді, коли око трісками осипалось на росяну траву, отямився Микула. І побіг геть від бортневого місця, в нетрі. Поперед нього підіймались і мчали, ламаючи гілля, над самою головою пролітали з криком сполохані птахи. Він помітив, біжачи, зелений вогник, що, напевно, горів над кладом. Але не зупинився, аж поки не вибіг на кручі до Дніпра. Потай добився до селища, сховав на дворі у кліті топір і тільки тоді зайшов до хижі.
– Що з тобою було? – запитала Віста, побачивши його стомлене, бліде обличчя.
– Нічого! – відповів він. – Тільки я не знаю вже, як мені й жити?!
Розділ п’ятий
1
Ярина після багатьох днів хвороби одужала, але незабаром знову злягла, і то дуже важко. Тепер у неї не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не виходила на кухню. Цілими днями лежала, не промовивши й слова, ніби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що їй нічим дихати й що в неї зупиняється серце.
Малуша працювала сама – на кухні, в стравниці, біля клітей, комор, медуш, бретяниць.
За князями їй не вистачало часу, щоб як слід доглянути ключницю. Уранці вона залишала їй пити, їсти, вдень раз чи два забігала, щоб чимсь допомогти старій, і знову зникала. А були дні, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. І тільки