– Будь ласка! – заверещав Гаркер. – Будь ласка! Я нічого не знаю!

      Він був міцно прив’язаний до стільця й не міг посунутися далеко. «Але він компенсує це очима». Вони бігали туди-сюди по Ґлоктиних інструментах, що виблискували в різкому світлі лампи на подряпаній стільниці. «О, так, ти чи не найкраще розумієш, як це працюватиме. Знання дуже часто є протиотрутою від страху. Але не тут. Не зараз».

      – Я нічого не знаю!

      – Твої знання оцінюватиму я. – Ґлокта витер піт з обличчя. У приміщенні було гаряче, як у переповненій кузні, а вугілля, що світилося в жаровні, ще більше посилювало спеку. – Якщо хтось пахне брехлом і має колір брехла, то це, ймовірно, і є брехло, хіба не так?

      – Будь ласка! Ми всі на одному боці! – «Та невже? Справді?» – Я казав вам лише правду!

      – Можливо, але не так багато, як мені потрібно.

      – Будь ласка! Ми ж тут усі друзі!

      – Друзі? Мій досвід показує, що друг – це всього-на-всього знайомий, який вас іще не зрадив. Ви такі, Гаркере?

      – Ні!

      Ґлокта насупився.

      – Тоді ви – наш ворог?

      – Що? Ні! Я просто… Я просто… Я хотів знати, що сталося! Ось і все! Я не хотів… будь ласка! – «Будь ласка, будь ласка, будь ласка, мені набридло це чути». – Ви мусите мені повірити!

      – Я мушу зробити лиш одне – дістати відповіді.

      – Очільнику, ви тільки ставте запитання, благаю! Тільки дайте мені можливість співпрацювати! – «О, справді, думка про тверду руку вже не здається такою чудовою, еге ж?» – Ставте ваші запитання. Я постараюся відповісти!

      – Добре. – Ґлокта вмостився на краю столу зовсім поряд зі своїм міцно спутаним в’язнем і опустив на нього погляд. – Чудово.

      Гаркер мав сильно засмаглі руки та сильно засмагле обличчя, а решта його тіла була бліда, як білий слимак, із ділянками густого темного волосся. «Аж ніяк не приваблива зовнішність. Але могло бути й гірше».

      – Тоді відповідайте ось на що. Чому в чоловіків є соски?

      Гаркер кліпнув і глитнув. Підвів погляд на Фроста, але підтримки не знайшов. Альбінос, не кліпаючи, витріщився на нього у відповідь; біла шкіра довкола його маски була всіяна краплинками поту, а очі – тверді, як два рожеві самоцвіти.

      – Я… Здається, я не розумію, очільнику.

      – Хіба це не просте запитання? Соски, Гаркере, у чоловіків. Яке в них призначення? Невже ви самі часто про це не думали?

      – Я… Я…

      Ґлокта зітхнув.

      – У вологу погоду вони муляють і починають боліти. У спеку вони висихають і починають боліти. Деякі жінки – чому, я ніколи не міг збагнути, – постійно чіпають їх у ліжку, наче дотики до них приносять нам щось іще, крім роздратування.

      Ґлокта потягнувся до столу, тим часом як Гаркерові великі очі стежили за кожним його рухом, і повільно обхопив рукою держаки щипців. Підняв їх і оглянув. Їхні добре заточені щелепи заблищали в яскравому світлі лампи.

      – Соски