Яса. Том 1. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
собі всілякі облуди й криві стежки. Тако високо цінує сама себе? А яка ж ціна їй?»
Десь закрайками думки йому було шкода гасити такий світильник. Може, він ще колись спалахне во славу вітчизні! А степ пахнув гірко, полинно, й жайвір співав угорі весело та дзвінко. Може, жайвір і врятував Дорошенкового посла?
Сірко кидати в Дністер Мазепу не велів, а наказав відправити його у знятих з невільників кайданах до Батурина як живе свідчення близької татарської та турецької інкурсії. «Нехай спізнає і на все життя запам’ятає, як то носити ті заліза», – мовив, бо ж не терпів ніякого насильства над людьми.
Кошовий поспішив вернутися на Січ. Тепер мав найпевніші свідчення до великої війни, мусив готуватися до неї. То більше, що опинялися проти адверсора віч-на-віч. Донедавна ще мали якусь надію на Дорошенка: може, схаменеться, – адже прислав їм зичливого, спокутливого листа, – одкинеться од басурман, але тепер то було марне сподівання.
Дорошенко слугував ворогу й став ворогом їм, запорожцям. Важко, до болю в скронях думав Сірко над тим, що ось вже стільки літ ллється в українських степах українська кров, брат іде проти брата, син проти батька, всі вони стають під корогви з образом Христа, і всім їхні провідці кажуть, що воюють вони за правеє діло. Що тому причиною, з чого все почалося і чим скінчиться? Думав над тим раніше, думає й нині… А кров тим часом ллється, і незабаром увесь квітучий край перетвориться в дику пустелю. І все те на користь ворогів України, найперше тих-таки турків і татар.
«А так поневаж всеконечно колишня любов твоя до нас згасла, – гудів Яковлєв, – взаєм допіру і наша до тебе гасне і до кончини твоєї вже в серці не загориться».
Гарного респонса уклав Яковлєв, Сірків земляк. Вельми грамотний чоловік, усі науки пройшов у колегії київській. Спом’янув про те, як шукав Дорошенко ласки в коша, згадав Хмеля, якому вірно служив, і з Євангелія списав про благого чоловіка. Одначе кошовому видавалося, що лист той вельми мудраційний, читцеві легко заблукати в словесних хідниках та закомірках, чужоземними словами вони мовби примастили ярість та підсолодили правду.
Так писали у відповідь Самойловичу та його вченим писарям. А тут треба кинути слова важкі, як гирі, колючі, як стріли, кинути не з-за куща, а прямо, відкрито.
– Порви це послання, – мовив, підвівшись з фотеля. – Понакручував ти, як цап на чужому городі. Напишемо інако. По-нашому, по-простому.
Яковлєв знизав плечима, почухав за вухом пером.
– Quae scripsi – scripsi[5]. Скажи своє – я допишу. А нащо рвати такого гарного респонса? Всю ніч над ним прів. Та й, либонь, у нас небагато посольського паперу.
– Гаразд, – махнув правицею Сірко. – Бути по-твоєму. Пиши отак…
Він говорив повільно, його ліва брова здригалася, глибокі зморшки пролягли на чолі, наче борозни на схилі горба. Важко виколупував кошовий слова, проте вкладав їх надійно, й мурування виходило міцне.
Яковлєв поставив велике закрутисте «P. S.», нижче
Що я написав – те написав (