Яса. Том 2. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
Дорошенка, не питаючи дозволу коша. Поїхати не як кошовий Січі, а як простий козак, який колись добре знав іншого простого козака Петра Дорошенка, а потім ще й породичалися: Сірко через сина, а Дорошенко через дочку. Справжніми родаками вони не стали – не склалося, а потім погинув Сірків син, Дорошенкова дочка вийшла заміж вдруге, і вони вже й не згадували ніколи, що колись були свояками. Вони обоє ходили під корогвою Хмельницького, й, обіпершись на заповіти та пам’ять покійного воістино валечного гетьмана, він вестиме з Дорошенком перемову.
Козаки стиха перемовлялися – про се, про те, а пам’ять грузла в чомусь неприємному, важкому. Кривава полуда не спливала з-перед очей.
– Зіпсували гаспиди нам усі празники, – сказав Кваша і, позіхнувши та перехрестивши великого щербатого рота, потер руку об руку. Був він схожий не на січовика, а на розжирілого заморського купця, бо ж кунтуш на ньому з опушкою, і шапка з павиним пером, і гендлярська звичка потирати руки.
Квашу мовби й не почули.
Рада чекала на слово кошового. І йому довелося вертатися мислю з далеких мандрів по чужих полях і горницях до справ невдячних, але од котрих нікуди було подітися.
– Так ми нічого не вдіємо, – мовив звільна й потер рукою чоло. – Доведеться нам, хоч це й богопротивна справа, прорубати на Дніпрі ополонки й повкидати трупи туди. Нехай пливуть, звідки прийшли.
Круг схвалив отаманову пораду.
Трупи одривали од куп баграми й волокли, приторочуючи по два, по три до кульбачних стремен, кіньми одтягували до довгих ополонок, прорубаних у синій дніпровій кризі. Військовий риштунок складали біля пушкарні. Але навіть не всі шаблі можна було взяти – повмерзали в кров. Вона ряхтіла повсюди: на вулицях, на тинах, призьбах, стінах куренів, її зчищали лопатами, затрушували свіжим снігом. По тому йшли ієромонах з дяками, одправляли молебень та кропили святою водою.
Клопоту всім вистачило аж до Водохреща.
Цього року вони були не схожі на ті, що їх справляли запорожці в попередні роки. Після Покрови та Різдва Водохреще – найбільше січове свято, й люблять його запорожці вельми. Престол, хрест ставлять на Скарбній. На Січі є великі митці тієї справи: вимурують з криги хрест, що його видно з лівого дніпрового берега, і величезний престол на гнутих ніжках, і стільці, й квіти. Недавнечко минули башлівка і вибори. Січ клекотить людом, вийдуть на кригу – захрясне і Скарбна, й Чортомлик, і Павлюк-Дніприще. Шапки та жупани цвітуть на білому снігу, як мак при долині. На фортечних примостках із запаленими нотами стоять пушкарі. Святить воду настоятель Самарсько-Миколаївського монастиря, в золотих ризах, блискучому сакосі, довкола нього ієромонахи, прості попи, дяки, півча. І щойно він доторкнеться великим золотим, з фініфтю хрестом до води в прорубі, ледве нечистий, незримий, вискочить звідти, вдарять запорожці по ньому з мушкетів, самопалів, яничарок, бандолетів, венетійських аркебузів. І випалять усі гармати, мортири та шмаговниці. Й обсиплеться