Яса. Том 2. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
відказала вона, а сама чи не вперше пильно подивилася на парубка. В лихій одежині, рудий, але… чимось і вабливий. Очі сміливі, проте не нахабні, обличчя відкрите. Філон упіймав той погляд, спаленів і розгубився. Та за хвильку оговтався й напустив на себе нахабства.
– Тоді дай поцілувати.
– Овва, – взялася обома руками в боки дівчина, а відра гойдалися на плечі.
Він спритно зняв відра і поставив додолу.
– Оддай, – тихо сказала вона.
– Я їх потім тобі віднесу. Можу однести хоч за Ляхівські гори.
– Коли це потім?
– Як… надивлюся на тебе.
– Дивися. За це грошей не беру.
– Ти пробач, – сказав Філон і знову подивував сам собі: адже рідко коли перепрошував, хіба що батька-матір. – Пробач, що заступив дорогу. Але інакше з тобою погомоніти не можна. На колодки ти не ходиш…
– А ти ходиш? Сюди, до нас?
– Ну, не зовсім на колодки. Ваші парубки…
– Дивися, щоб вони не впіймали тебе. – Він уловив у її очах щире занепокоєння і зрадів.
– Не упіймають. А якщо впіймають… У мене теж кулаки є.
– Там мати чекають, – занепокоїлася Лукина й підібрала відра на коромисло.
– Завтра неділя. Вийди сюди перед вечором, – попросив Філон.
– Не знаю… Завтра я їду в місто на базар.
– З ким?
– Із Зінькою.
І зникла за хвірткою.
Філон прийшов додому й одразу до батька:
– Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.
– Чого це тобі заманулося його везти? – здивувався батько.
– Так струхлявіє. Поки немає іншої роботи.
– Кому зараз треба в місті дрова, – заперечив батько. – Ціна низька.
– Якраз і не низька. Тоді, як навезуть усі, вони і впадуть у ціні.
Таки вмовив. Повантажили звечора на воза окоренки, а рано-вранці й виїхав з двору.
Вийшло на батькове. Та ще він поспішав, аби не випередила його Лукина, аби діждатися її за містом, – продав за безцінь. Хотів купити Лукині бодай стрічку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.
Дожидався дівчини в стороні від дороги під грушками, так, щоб і дорогу було видно, й щоб ніхто з односельців його не впізнав. Коли дівчата – міцна, ставна Лукина й висока, як лозина, Зінька – появилися, Філон вйокнув на Калитку, виїхав на дорогу й наздогнав їх.
– Сідайте, хто з товаром, – запросив мовби жартівливо.
Лукина ледь помітно зашарілася, а Зінька здивовано вигнула безбарвні брови:
– Звідки такий вощик?
У неї безбарвні не тільки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликі, чітко окреслені губки, лагідна усмішка.
– Спасибі, – сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок.
Зінька поклала й свою поклажу, обіперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу:
– А вона не впаде?
– Вона таких вас півкопи на гору звезе, – одбувся жартом Філон, а сам зніяковів, як не ніяковів зроду. Стало йому соромно