Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі. Сборник

Читать онлайн книгу.

Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Сборник


Скачать книгу
й за наймита не бере, бо, каже, усі знають, що я його брат.

      – Ну, нехай же його Бог покарає… Піди в місто, чи не поможе тобі Бог чого заробить.

      Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі посідали, та дивляться на них, та плачуть, бо нічого було їсти. Поклала жінка діток спати, сама помолилась Богу, теж лягла. А він, сердега, не знає, що робить, чи лягати, чи зараз іти, бо вже як прокинуться діти, то сам як хочеш, а їм давай їсти.

      – Ну що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?

      – Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?

      – Навіщо тобі?

      – Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду.

      Узяв торбину та і пішов.

      Прийшов у місто і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.

      – Ну, – каже, – слава тобі, Господи, буде на харч.

      Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з п'ять стратив, «а з цими, – каже, – піду додому, щоб жінка бачила, що недаром робив».

      Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гомін такий, що аж луна по селу іде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, комедії приставляють.

      – Оце так. А у рідного брата і світла нема в хаті. Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться.

      Приходить до своєї хати та й стукає в двері.

      Жінка схопилась та й до дверей:

      – Хто такий?

      – Твій чоловік.

      Одчинила.

      – Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.

      Ввійшов у хату – діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так всі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу – сидять, їдять.

      – Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. – Вийма двадцять п'ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо як вийшла заміж, то в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці встали, жінка й каже:

      – Ну, чоловіче, слава тобі, Господи, то в нас тепер грошенята є, піди ж тепер у місто та купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб з нас хоч люди не так сміялись.

      – Добре, піду.

      Пішов. Приходить у місто. Йде вулицею, коли дивиться – стоїть купа людей і щось гуторять: «А піду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тієї купи, питається чоловіка:

      – Що тут таке, дядьку?

      – Та це продають волоцюгу.

      – Якого волоцюгу?

      – Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цілий рік, так його піймали та це продають – хто внесе за нього двадцять п'ять карбованців, то той до себе і візьме його… І він вже тому одробить ті гроші, що за нього заплатять.

      – Чому же ви, дядьку, не візьмете?

      – А куди я візьму? Хіба можна до себе злодіїв приймати? Піди от подивись, який стоїть!

      Просунувсь у купу, стоїть здоровий парубок посеред купи і налигачем руки назад зв'язані, а урядники викрикують:

      – Хто дасть двадцять п'ять карбованців


Скачать книгу