Пригоди бравого вояка Швейка. Ярослав Гашек
Читать онлайн книгу.
століття. Фельдкурат Отто Кац був на сьомому небі.
– Де ви навчилися варити такий чудовий напій? – спитав він.
– У Бремені від одного гульвіси-моряка, коли я свого часу мандрував світом, – відповів Швейк. – Він казав, що ґроґ має бути такий міцний, щоб той, хто впаде в море, міг переплисти увесь Ла-Манш. Бо після слабкого ґроґу потонеш, мов цуценя.
– Хильнувши цього ґроґу, Швейку, ми добряче відправимо службу Божу, – розмірковував фельдкурат. – Я гадаю, насамперед годилося б сказати кілька слів на прощання. Польова меса – це не така забавка, як відправа в гарнізонній тюрмі або проповідь тим негідникам. У цьому випадку треба справді весь розум у кулаці тримати. Польовий вівтар у нас є. Складаний, мініатюрний. Господи Боже, Швейку, – раптом ухопився він за голову, – ну й барани ж ми обоє. Знаєте, де я сховав цей складаний польовий вівтар? У канапку. А ми ж її продали!
– Ну, це справді нещастя, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Правда, цього ґендляра старими меблями я знаю, але позавчора я зустрів його жінку: його посадили за якусь крадену шафу, а наша канапа в одного вчителя у Вршовіце. Біда буде з цим польовим вівтарем. Ми найкраще зробимо, коли вип’ємо ґроґ і подамося його розшукувати, бо, на мою думку, без польового вівтаря не можна відправляти польової служби.
– Справді, нам тільки його й бракує, – меланхолійно сказав фельдкурат, – бо все інше на плацу вже приготували. Теслярі зробили там підвищення. Дароносицю нам позичать у Бржевнові, а чашу я повинен мати свою, та що вдієш, коли вона, так би мовити, у чорта в зубах. – Він замислився. – Скажемо, що я її загубив. Можемо взяти спортивний кубок у поручика Вітінґера з сімдесят п’ятого полку. Він свого часу брав участь від клубу «Спортфаворит» у змаганні з бігу і виграв цей кубок. Добрий він бігун. Робив, як перед нами завжди хвалиться, сорок кілометрів: Відень – Медлінг за одну годину сорок вісім хвилин. Я вже з ним учора домовився. Дурень я, що все відкладаю на останню хвилину. І як же це я, телепень, не заглянув у ту канапу?
Під впливом ґроґу, звареного за рецептом гульвіси-моряка, він почав по-всякому себе обзивати, висловлюючи при цьому найрізноманітніші пропозиції щодо того місця, в яке саме його слід послати.
– Ну, годі. Ходімо вже шукати той вівтар! – вигукнув Швейк. – Уже ранок. Мені ще треба вдягти мундир і випити скляночку ґроґу.
Нарешті вони вибралися. Дорогою до жінки торговця старими меблями фельдкурат розповів Швейкові, що вчора виграв купу грошей у «боже благословення», і коли далі так піде, то він викупить фортепіано з ломбарду.
Це скидалося на обіцянку язичників принести якусь жертву.
Від заспаної жінки торговця старими меблями вони довідались адресу нового власника канапи, вчителя з Вршовіце. Фельдкурат поводився надзвичайно галантно. Він щипнув жінку за щоку і полоскотав її підборіддя.
До Вршовіце вони йшли пішки, бо фельдкурат заявив, що він повинен прогулятися по свіжому повітрі, аби в голову прийшли свіжі думки.
У Вршовіце на квартирі вчителя, старого побожного пана, на них чекала неприємна несподіванка. Знайшовши в канапі польовий вівтар,