Любий друг (збірник). Ги де Мопассан
Читать онлайн книгу.
тільки не знаю, чи встала вона.
Й розчинила до вітальні двері, що й так були непричинені.
Дюруа зайшов. Кімната була велика, але мало й недбало умебльована. Вицвілі старі крісла стояли рядком коло стін, як служниця їх упорядкувала, бо ні в чому не почувалось дбайливості елегантної жінки, що своє помешкання любить. Чотири вбогі картини, де змальовано човна на річці, корабля на морі, вітряка серед долини та дроворуба в лісі, висіли на мотузках, ще й косо, крім того. Давно вже, мабуть, висіли вони отак перед байдужими очима господині.
Дюруа сів і почав чекати. Довго чекав. Потім розчинились двері й убігла пані де Марель у японському пеньюарі з рожевого шовку, розшитому золотими краєвидами, синіми квітками й білими пташками, і скрикнула:
– Уявіть, я ще лежала! Як мило, що ви прийшли! Я певна була, що ви мене забули.
Вона в захваті простягла йому обидві руки, й Дюруа, почуваючи себе вільно в скромному помешканні, взяв їх, але поцілував одну, як зробив колись Норбер де Варен.
Вона припросила його сідати, потім сказала, оглядаючи його з голови до п’ят:
– Як ви змінились! Покращали з вигляду. Париж вам на користь. Ну, розповідайте новини.
І зразу ж почали розмову, ніби давніми знайомими були, почуваючи між себе зародження раптової приязні, почуваючи той доплив довір’я, інтимності та захоплення, що за п’ять хвилин робить друзями людей однакової вдачі й походження.
Зненацька молода жінка здивовано спинилась:
– Чудно, що я так з вами розмовляю. Мені здається, ніби знаю вас уже років з десять. Мабуть, ми друзями будемо. Згода?
– Безперечно, – відповів він, а посмішка його сказала ще більше.
Вона здавалась йому дуже спокусливою в блискучому м’якому пеньюарі, не такою витонченою, як пані Форестьє в білому, не такою гнучкою та ніжною, зате збуднішою й гострішою.
Коли бачив пані Форестьє з її нерухомою, граційною посмішкою, що водночас і вабила, і спиняла, що немов казала: «Ви подобаєтесь мені», та заразом: «Бережіться», і якої справжнього змісту не можна було збагнути, – тоді йому хотілось передусім упасти до її ніг, цілувати тонке мереживо на корсажі й дихати пахучим теплом, що знімалось з-над грудей. А коло пані де Марель почував грубіше, певніше бажання, що тремтіло в його руках перед опуклими обрисами легкого шовку.
Вона говорила безперестань, пересипаючи свою балачку легкими дотепами, до них була вправна, як той майстер, котрий уміє опанувати складну роботу, дивуючи інших своєю спритністю. Він слухав її, думаючи: «Добре було б запам’ятати. Можна чудову паризьку хроніку написати, коли навести її на розмову про злободенні події».
Але у двері тихо-тихесенько постукали.
– Можна! – гукнула пані де Марель.
З’явилась дівчинка, підійшла просто до Дюруа й подала йому руку.
Мати здивовано прошепотіла:
– Це справжня перемога. Не пізнаю її.
Молодик, поцілувавши дитину, посадив її поруч і почав серйозно та ласкаво розпитувати, що вона поробляла, відколи вони