Легенди і міфи Стародавньої Греції. М. А. Кун
Читать онлайн книгу.
змахнув своїми золотими крильцями і вмить злетів на високий Парнас. Там вийняв він із сагайдака дві стріли: одну, що ранить серце і викликає кохання, – нею пронизав він серце Аполлона, а другу, що вбиває кохання, пустив він у серце німфи Дафни, дочки річкового бога Пенея.
Зустрів якось прекрасну Дафну Аполлон і покохав її. Але тільки-но побачила Дафна золотокудрого Аполлона, як зі швидкістю вітру кинулася тікати, адже стріла Ерота, що вбиває кохання, пронизала її серце. Побіг навздогін їй срібнолукий бог.
– Стій, прекрасна німфо, – благав Аполлон, – чому біжиш від мене, немов овечка, переслідувана вовком. Немов голубка, яка рятується від орла, тікаєш ти! Адже я не ворог твій! Дивись, ти поранила ноги об гострі колючки тернику. О, почекай, спинись! Адже я Аполлон, син громовержця Зевса, а не звичайний смертний пастух.
Але все швидше бігла прекрасна Дафна. Мов на крилах, мчить за нею Аполлон. Все ближче він. Ось зараз наздожене! Дафна відчуває його дихання. Сили лишають її. Почала благати Дафна батька свого Пенея:
– Батьку Пенею, допоможи мені! Розступися швидше, земле, і поглинь мене! О, відніміть у мене цей образ, він завдає мені лише страждань!
Тільки сказала вона це, як зараз же заніміли її члени. Кора вкрила її ніжне тіло, волосся обернулося в листя, а руки, піднесені до неба, перетворились у віти. Довго сумний стояв Аполлон перед лавром і, нарешті, промовив:
– Нехай же вінок тільки з твоєї зелені прикрашає мою голову, нехай віднині прикрашатимеш ти своїм листям і мою кіфару, і мій сагайдак! Хай ніколи не в’яне, лавре, твоя зелень! Стій же вічно зеленим!
А лавр тихо шелестів у відповідь Аполлону своїми густими вітами і, немовби на знак згоди, схилив своє зелене верхів’я.
Аполлон в Адмета
Аполлон повинен був очиститись від гріха пролитої крові Піфона. Адже і сам він очищає людей, які вчинили вбивство. Пішов він, за присудом Зевса, у Фессалію[26] до прекрасного і благородного царя Адмета. Там пас він стада царя і цією службою спокутував свій гріх. Коли Аполлон грав на пасовищі на очеретяній флейті або на золотій кіфарі, дикі звірі виходили з лісових хащ, зачаровані його грою. Пантери і люті леви мирно ходили серед стад. Олені й сарни збігалися на звуки флейти. Мир і радість панували навкруги. Благоденство вселилось у дім Адмета; ні в кого не було таких плодів, його коні й стада були найкращими на всю Фессалію. Все це дав йому золотокудрий бог. Аполлон допоміг Адметові дістати руку дочки царя Іолка Пелія, Алкести. Батько обіцяв віддати її за дружину лише тому, хто спроможеться запрягти в свою колісницю лева і ведмедя. Тоді Аполлон наділив твого улюбленця Адмета непереможною силою, і той виконав це завдання Пелія. Аполлон служив в Адмета вісім років і, відбувши строк своєї спокутої служби, повернувся в Дельфи.
Весну і літо живе Аполлон у Дельфах. Коли ж настає осінь, в’януть квіти і листя на деревах жовкне, коли наближається вже холодна зима, яка вкриває снігом вершину Парнасу, тоді Аполлон на своїй колісниці, запряженій білосніжними
Край на сході Північної Греції.