Хотин. Ю. В. Сорока
Читать онлайн книгу.
пугу!
Микита з полегшенням зітхнув і продовжив установлену часом формулу:
– Козак з лугу!
– А з якого лугу – чи з Великого, чи з Малого? – почув у відповідь.
– З Великого!
– Як з Великого, то йди до кругу! Скільки вас там?
– Троє.
– Виїздіть на шлях!
Торкнули коней і виїхали на шлях перед дозорцями. Тепер сумнівів не могло бути – перед ними стояли запорожці. Друзі поховали зброю.
– Хто такі? – уже спокійно запитав старший.
– Переяславці, а ти що, Мисюро, не признаєш?
Опасистий Мисюра придивився.
– Непийпиво! – зрадів він. – Ну то з тобою Горбоніс та Кульбаба, можна й не гадати!
– Яким вітром?
– Попутним.
Мисюра повернувся до запорожців, що стали позаду.
– Поїхали, – а Микиту запитав:
– Ви з нами чи до коша?
– До коша. Треба кошовому показатися.
– Ну дивись, а то в нас, он, Конопля такі байки розповідає, з кульбаки впадеш!
– А! Ну, це він вміє! – протягнув Микита.
Не прощаючись, дозорці поїхали вперед, а Микита, Максим та Андрій залишилися чекати загін, що його перед цим обігнали. Спішившись, пустили коней на пашу – у дорозі доводилося використовувати кожну зручну для цього мить. Через чверть години вдалині з'явились темні ряди війська. Небо стрімко сіріло, розмежовуючи день і ніч.
Попереду, за хорунжим із військовою хоругвою і бунчужним з бунчуком, верхи на буланому коні їхав кошовий отаман Семен Шило. Не старий ще, але з рано посивілими вусами, середнього зросту й сухорлявої статури. Навіть у ранішніх сутінках можна було помітити бронзовий загар, що вкривав відкрите, з правильними рисами, обличчя. Побачивши Микиту, кошовий махнув до нього рукою. Микита обернувся до друзів.
– Давайте, братчики, їдьте до курінного. Я зараз…
Він порівнявся з кошовим і поїхав поруч. З повагою мовчав, доки Шило сам не почав розмову.
– Хто з тобою, Микито? – запитав той після коротких привітань.
– Андрій Кульбаба та Максим Горбоніс.
– Де вас чорти носять?
– У степу були, полювали…
– Гармат що, не чули?
– Де ти їх у біса почуєш… Аж до Савур-могили добігли.
– Занесло ж вас! Я вже почав непокоїтися. Хвилон Беркут, курінний ваш, уже плечима знизує: нема Микити. Думав уже, що на татар напались.
– Не напались… Але набридло у курені воші бити, жиру наїдати. На волю тягне, у степи!.. А в мене як серце чуло. Покинув їх, повернувся на Базавлук, а там вас уже катма. Три дні наздоганяли.
Кошовий зітхнув.
– Ех, Микито, часом і сам би все покинув – та у плавні чи у степи… Та де там!
У голосі кошового Микита відчув сум. Вони як старі товариші були близькі один одному, і Микита, як ніхто інший, бачив у кошовому такого, як сам, лише відміченого довірою товариства за свої здібності, військовий талант і щастя.
– Розумію, – коротко кинув він.
– Знаєш, куди йдемо?
– Казали,