Ім’я дитини в українській родині. Любомир Белей
Читать онлайн книгу.
мовленні. Наприклад: Андрійко, Андрусь, Андрусик, Андрух, Андріїще, Анді; Борисик, Бориско, Боря; Волъга, Олечка, Олюня, Ляля; Люлія, Юлька, Люлъця тощо.
У наш час існує кілька критеріїв розмежування українських офіційних і розмовних варіантів:
1. Структурний. Форма офіційних варіантів імен, тобто їх звуковий та морфемний склад, має відповідати сучасним нормам української літературної мови. Розмовні варіанти імен можуть мати у своїй структурі діалектні риси або архаїчні ознаки. Наприклад: офіційні Андрій, Микола, Федір; розмовні Гандрій, Микула, Феодор, Хведір, Федур, Федорейко та ін.
2. Емоційно-оцінний. Офіційні варіанти імен не повинні мати емоційного забарвлення, тобто вони не можуть виражати ставлення мовця (позитивне чи негативне) до найменованої особи. Єдиним призначенням офіційного варіанта імені є ідентифікація особи. Розмовні варіанти можуть передавати різні емоційно-оцінні відтінки, тобто виражати ставлення мовця до найменованої особи. Наприклад: офіційні Василь, Іван, Ганна, Наталя; розмовні Василище, Івасик, Гандзя, Наталочка.
3. Територіальний. Офіційні варіанти імен поширені на всій території України; побутування розмовних варіантів часто обмежується окремими регіонами. Пор.: офіційні Микола, Оксана, Пелагея; розмовні Никола, Николай, Николъцъо, Поланя, Оксена.
Межа, яка розділяє офіційні та розмовні варіанти імен, є історично мінливою. Частина імен, які раніше належали до офіційних, з часом може втратити цей статус і перейти в розряд розмовних. Так, канонічні іменні варіанти на зразок Александръ, Василий, Михаилъ, Петръ, Иулиана, Елена, Екатерина та ін., які тривалий час вживалися у функції офіційних, нині є стилістично маркованими архаїзмами. їх функціонування часто обмежується конфесійним стилем української мови або ж літературними текстами на історичну тематику. Водночас популярні розмовні варіанти, втративши свою емоційність та розширивши регіон свого побутування, можуть стати офіційними. Це примушує лексикографів, що укладають нормативні словники власних імен людей, переглядати час від часу рекомендаційний список офіційних варіантів імен, вносячи відповідні корективи. Так, у першому виданні «Словника власних імен людей» (Київ, 1954) не рекомендовані для офіційного вжитку іменні варіанти Гапон, Левко, Конаш, Ничипір, Сопрон, Супрун, Танас, Танасій, Устин, Харлам, Домаха, Наталя, Ликера, які п'яте видання цього ж словника (Київ, 1978) кваліфікує як офіційні. У цілому кількість офіційних варіантів імен від першого видання «Словника…» до п'ятого зросла з 846 до 1045.
Основним джерелом поповнення системи офіційних іменувань є розмовні (в тому числі й діалектні) варіанти імен, які на сторінках художніх творів та у засобах масової комунікації зазнають «олітературнення», а також стають відомими по всій Україні. Такі «олітературнені» розмовні варіанти, звукова та морфологічна будова яких відповідає нормам сучасної української літературної мови, здобувають, як правило, статус офіційних, наприклад: Євнух, Конаш,