«Жахлива неділя! – виголошували перші рядки. – Якби лишень татко знову був поруч! Мерзенний Хіндлі його не замінить, він лихий до Хіткліфа. Ми з X. хочемо вчинити заколот – і цього вечора зробили наш перший крок.

      Весь день дощило; ми не змогли піти до церкви, і Джозефові довелося влаштувати проповідь на горищі. І, поки Хіндлі та його дружина, розкошуючи біля каміна, бавилися чим душа забажає – певна річ, що не читанням Біблії, – Хіткліф, я та бідолашний хлопчина-підпасок мусили взяти Псалтирі і видряпатись нагору. Ми повсідалися на мішки з зерном і, щулячись від холоду та позіхаючи, плекали потаємну надію, що Джозеф також замерзне і знехтує спасінням наших душ заради власного блага. Та марно! Проповідь тяглася три години; а мій брат, побачивши, що ми нарешті спускаємося вниз, іще й мав нахабство вигукнути: «Що, так скоро?» Раніше нам завжди дозволяли гратися недільного вечора – аби тільки ми не здіймали галасу; а тепер досить тихенько засміятись, щоб тебе поставили у куток!

      – Ви забули, що у вас є хазяїн, – мовив мучитель. – Я на порох зітру кожного, хто мене розсердить! Мені потрібні повна тиша і спокій. Еге, хлопче! Це ти бешкетуєш? Френсіз, люба, дай-но йому стусана, як ітимеш поруч: я чув, як він клацає пальцями.

      Френсіз люто скубнула Хіткліфа за чуба, потім підійшла до чоловіка та вмостилася йому на коліна; і вони сиділи там, мов двійко голуб'ят, цьомаючись та розпатякуючи про щось неподобне, – ми б постидалися верзти такі дурниці. Ми спробували вмоститися зручніше, всівшись під шафою. Тільки-но я встигла зв'язати докупи наші фартушки та зробити з них завісу, як із стайні повернувся Джозеф. Він шарпнув додолу завісу, дав мені ляпаса і зарипів:

      – Хазяїна тільки поховали, ще не минув день суботній, і святі слова ще мають звучати у ваших вухах, а ви тута пащекуєте! Ач, сором! Сядьте, капосні дітиська! Краще б почитали якусь гарну книжку – адже в нас їх, слава Богу, досить! Сідайте та подумайте про свої душі!

      Проказавши це, він змусив нас сісти біля вогню, тьмяний відблиск якого ледве освітлював сторінки книжкового мотлоху, що він тицьнув нам у руки. Я не змогла витерпіти такого випробування. Схопивши книгу за корінець, я швиргонула її в собачий закапелок, репетуючи, що ненавиджу гарні книжки. Хіткліф пожбурив свою слідом. Тоді й почалося!..

      – Містер Хіндлі! – галасував