Машина часу. Герберт Уэллс
Читать онлайн книгу.
вийшло кілька матросів. Чорновидий із диким виском качався під собачими лапами, та ніхто й гадки не мав порятувати його. Хорти щосили штовхали мордами свою жертву, їхні рухливі сірі тулуби юрмилися довкола недоладно розпростертого тіла. А поруч стояли матроси й гу-тютюканням заохочували псів, ніби все це було їм найутіш-нішою забавкою. Монтгомері щось гнівно вигукнув і пішов уздовж палуби; я рушив за ним.
За хвилю чорновидий звівся на ноги і пошкутильгав геть. Біля вантів він сперся на борт і так стояв, важко дихаючи й поглядаючи через плече на хортів. А рудий тим часом зайшовся задоволеним сміхом.
– Слухайте, капітане, – більш ніж звичайно шепелявив Монтгомері, вхопивши рудого за лікті. – Як ви смієте?
Я стояв позад Монтгомері. Капітан обернувся до нього й втупився посоловілими п’яними очима.
– Як це – смію? – буркнув він. З хвилину він мляво дивився в лице Монтгомері, а тоді додав: – Косторізе проклятий!
Рвучким рухом він наставив руки і по кількох безуспішних спробах нарешті всунув свої кулачиська в бокові кишені.
– Ця людина – пасажир, – промовив Монтгомері, – і ви не маєте права давати рукам волю.
– Геть до біса! – ревнув капітан. Він різко повернувся й ледве не впав. – На власному судні я можу робити все, що мені заманеться!
Я вважав, що Монтгомері, бачивши капітана п’яним, мусив би облишити його, а не заводитись. Проте він, ледь помітно збліднувши, рушив за капітаном, який наближався до борту.
– Слухайте, капітане, – повторив Монтгомері, – ніхто вам не дозволить отак поводитись із моїм служником. Ви глумитеся над ним із того часу, як він ступив на судно.
Хвилину капітан мовчав. Хміль запаморочив йому голову, і він не міг знайти потрібних слів. Зрештою він прохрипів:
– Косторізе проклятий!
Ця сцена впевнила мене, що Монтгомері – людина рішучого характеру, здатна розпалити себе і тривалий час перебувати в такому стані. Було видно, що суперечка ця не перша.
– Він же п’яний, – сказав я, наважившись і собі втрутитись у цю справу, – краще з ним не заводитись.
Обвисла губа Монтгомері скривилася.
– Він завжди п’яний. Ви вважаєте, що це виправдовує його знущання з пасажирів?
– Моє судно, – знову почав капітан, махнувши рукою кудись у напрямі кліток, – було чисте. А гляньте-но зараз!
І справді, чистим судно аж ніяк не можна було назвати.
– Моя команда була пристойна! – не вгавав п’яний.
– Ви самі погодилися взяти на борт тварин.
– Я волів би довіку не бачити вашого триклятого острова. Ну й на якого дідька знадобилися там ці тварини? А ваш служник… Хіба ж то людина? Якийсь пришелепуватий. І тут йому робити нічого! Чи, може, ви думаєте, що моє судно належить вам?
– Ваші матроси весь час збиткуються над тим бідолахою.
– Воно й не диво. Бо то ж диявол, сущий диявол! Вони його терпіти не можуть. Та й я не можу. Всім він осоружний, навіть вам!
Монтгомері