14 лютого. Якби я наклав на себе руки, у цьому нічиєї вини, поза всяким сумнівом, не було б, хай навіть безпосередньою причиною цього виявилося б, наприклад, ставлення до мене з боку Ф. Якось у напівсні я уявив собі сцену, що відбулася б, якби я, передбачаючи свою смерть, прийшов із прощальним листом до неї на квартиру й, діставши гарбуза, поклав на стіл листа, вийшов на балкон, випручався від усіх, хто спробував би мене стримати, і, відпускаючи від поруччя спершу одну руку, потім другу, перескочив через поруччя. Але в листі стояло б, що, хоч я й кинувся вниз через Ф., нічого суттєвого для мене не змінилося б, навіть якби мою руку й прийняли. Мені судилося кинутись униз, іншої ради я не бачу, Ф. випадково виявилась тією, на котрій підтвердилася моя приреченість, я не в змозі жити без неї і мушу кинутися вниз, але й жити з нею – і Ф. про це здогадується – я теж не в змозі. То чом би не зробити цього сьогодні вночі? Я вже уявляю собі, як сьогодні ввечері до батька й матері поприходять гості, як вони розводитимуть теревені про життя й створення умов для нього, – але я дотримуюся певних уявлень, я живу, всіма фібрами своєї істоти прив’язаний до життя, я цього не зроблю, я цілком холодний, мені сумно через те, що комірець сорочки стискає мені шию, я проклятий, я задихаюся в тумані.