Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн книгу.
Коли побачив Антонія, почав заспокоюватись, але раптом закричав:
– Слухай, Антонію, я вже більше не витримаю. Краще смерть, ніж таке життя. Я вкорочу собі віку. Так мені вже написано.
– Не мели дурниць, – спокійно відповів Антоній. – Різні нещастя трапляються людям, але ж вони живуть…
– Живуть? А для чого?.. Що ж я, як та колода, маю гнити?
– Чому ж гнити…
– А що за користь із мене? Ані комусь, ані мені. Так і буде. Лежу тут і постійно думаю. І додумавсь: іншого виходу немає.
– Облиш дурниці, – буркнув Антоній, тамуючи хвилювання. – Молодий іще.
– І що з того, що молодий! Яка ж моя молодість, якщо я сам на ноги стати не можу. Якби я був старий, то хай вже… А то кара Божа за батьків гріх! А я маю за те терпіти. Чому я?.. Я у дядька забрав його частину?.. Не я! Не я! Тільки батько. За що ж мені таке каліцтво?..
Антоній опустив очі. Він просто не міг дивитися на цього красивого хлопця, майже дитину, який побивався над своєю долею.
– Ти думай про щось інше, – бовкнув непереконливо.
– Про що ж я можу думати, про що? Як тільки погляну на свої ноги, то волів би не народитись! Ось подивись!
Він шарпнув ковдру і відкрився.
Худі ноги, неприродно тонкі, на гомілках були вкриті рожевими пругами ран, які ще не побіліли і не потовщали.
Василь щось говорив, але Антоній Косіба не чув того, не розрізняв слів. Дивився як приворожений. Відчував, як щось дивне діється з ним. Дивився так, ніби вже колись щось подібне бачив, ніби так мусило бути. Якась нездоланна сила наказувала йому схилитися над лежачим. Він простягнув руки і почав обмацувати коліна та гомілки. Його товсті пальці з загрубілою шкірою безпомилково точно натискали кволі м’язи каліки і знаходили кривизну неправильно складених кісток.
Антоній важко дихав, ніби з великої напруги. Він боровся з думками, які переповнювали його. Але ж так, так, дійсно він дуже чітко розумів, що кістки неправильно зрослись. Але так не мусить бути. І тут також. Як же так!
Він випростався і рукавом витер піт із чола. Його очі світились, але він так зблід, що аж Василько запитав:
– Що з тобою?
– Чекай, Василю, – відгукнувся Антоній раптово охриплим голосом, – як давно ти впав і поламав ноги?
– П’ятий місяць… Але…
– П’ятий? Але тобі склали?
– Склали. Лікар із містечка, з Радолішок.
– І що?
– І сказав, що я буду здоровий. Дощечками ноги мені перев’язав. Два місяці я лежав, а як зняв…
– То що?
– То сказав, що вже мені ніщо не допоможе. Так поламані, що немає ніякої ради.
– Немає?
– Еге ж! Батько хотів мене у лікарню везти до самого Вільна. Але лікар сказав, що немає потреби, бо й сам Господь Бог тут не допоможе.
Антоній засміявся.
– Неправда.
– Як це неправда? – тремтячим голосом запитав Василь.
– А так, неправда. Ось! Поворуши пальцями!.. А бачиш… Неправда! Якби ти не міг поворушити, тоді кінець.