Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн книгу.
так. Я її послав… Розумієш… були певні справи й у зв’язку з тим…
Він говорив дуже важко, страждання так чітко відбилося на його обличчі, що Зиґмунд поспішно найтеплішим тоном, як тільки міг, промовив:
– Розумію. Нормально. Тільки бачиш, на сьогодні ви розіслали запрошення на вечір. Слід би було подзвонити до всіх і відкликати… Ти дозволиш мені цим зайнятися?..
– Прошу…
– Ну й прекрасно. Гадаю, що Міхалова має список запрошених. Візьму його в неї. А ти вчиниш найкраще, коли ляжеш спати, так?.. Не буду тобі більше морочити голову. Ну, до побачення…
Простягнув руку, але професор цього не помітив. Зигмунт поплескав його по плечу, ще на хвилинку затримався у дверях і вийшов.
Вільчур прокинувся, коли брязнула клямка. Побачив, що стискає у долоні лист Беати. Зім’яв його в маленьку кульку і вкинув у вогонь. Полум’я тут же оточило її, вона спалахнула червоним вогнем і перетворилася на попіл. Вже давно після неї не залишилось і сліду, вже давно дрова в каміні перетворилися на купку червоних жарин, коли він протер очі та підвівся. Поволі відсунув фотель, роззирнувся навколо.
– Не можу, не можу тут витримати, – безмовно прошепотів і вибіг у передпокій.
Броніслав зірвався з крісла.
– Пан професор виходить?.. Осіннє чи тепліше пальто?
– Однаково.
– На вулиці лише п’ять градусів. Краще, думаю, тепліше, – вирішив лакей і подав пальто.
– Рукавички! – закричав, вибігаючи за професором на ґанок, але Вільчур вже не почув. Він був на вулиці.
Кінець жовтня того року був холодним і дощовим. Сильний північний вітер оббивав із дерев рештки передчасно пожовклого листя. На тротуарах хлюпала вода. Поодинокі перехожі йшли з піднятими комірами, схиливши голову, щоб сховати обличчя від дрібних, гострих крапель дощу, або обома руками тримали парасолі, які щоразу шарпали раптові пориви вітру. З-під коліс автомобілів, які рідко проїжджали вулицею, розліталися каламутні бризки води, коні ліниво чалапали, тягнучи фаетони з піднятими навісами, які омивав дощ, вони мляво виблискували у світлі жовтих ліхтарів.
Доктор Рафал Вільчур машинально застебнув пальто і пішов уперед.
«Як вона так могла вчинити! Як могла!» – повторював подумки. Чи вона не усвідомлювала, що відбирає у нього все, що позбавила його сенсу і мети існування? І чому?.. Тому, що зустріла якогось чоловіка… Якби він тільки знав, якби був упевнений, що той зуміє оцінити її, не скривдить, дасть їй щастя. Написала тільки його ім’я: Янек.
Вільчур у пам’яті почав перебирати ближчих і дальших знайомих. Ніхто з них. Може, це якийсь злидар, шахрай, волоцюга, який її покине при першій же нагоді. Якийсь професійний спокусник, який напустив Беаті туману, обкрутив, підманув фальшивими освідченнями та присягами. Авжеж, він розраховував на гроші. Що станеться, коли він переконається, що Беата навіть своїх дорогоцінних прикрас не взяла?.. Це точно рафінований пройдисвіт. Так, треба його ловити, треба, поки ще є час, відвернути злочин. Потрібно вимагати від влади, від поліції шукати їх. Оголосити