У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич
Читать онлайн книгу.
оніміла. Місяць не розмовляла.
Брат загинув… А що сталося б, якби він був живий? І повернувся б додому…»
«Уранці карателі підпалили наше село… Урятувалися лише ті люди, які втекли до лісу. Утекли без нічого, з порожніми руками, навіть хліба з собою не взяли. Ні яєць, ні сала. Уночі тітка Настя, наша сусідка, била свою дівчинку, бо та весь час плакала. З тіткою Настею були п’ятеро її дітей. Юлечка, моя подружка, найслабша. Вона завжди хворіла… І чотири хлопчики, всі маленькі, й усі теж просили їсти. І тітка Настя збожеволіла: «У-у-у… У-у-у…» А вночі я почула… Юлечка вмовляла: «Мамочко, ти мене не топи. Я не буду… Я навіть їсточки просити в тебе не буду. Не буду…»
Уранці Юлечки вже ніхто не побачив…
Тітка Настя… Ми повернулися в село на вуглинки… Село згоріло. Невдовзі тітка Настя повісилася на чорній яблуні у своєму саду. Висіла низько-низько. Діти стояли біля неї і просили їсти…»
Із розмови з цензором:
– Це – брехня! Це наклеп на нашого солдата, який визволив пів-Європи. На наших партизанів. На наш народ-герой. Нам не потрібна ваша маленька історія, нам потрібна велика історія. Історія Перемоги. Ви не любите наших героїв! Ви не любите наші великі ідеї. Ідеї Маркса і Леніна.
– Так, я не люблю великі ідеї. Я люблю маленьку людину…
Із того, що викинула я сама
«Сорок перший рік… Ми в оточенні. З нами політрук Лунін… Він зачитав наказ, що радянські солдати ворогові не здаються. У нас, як сказав товариш Сталін, полонених немає, а є зрадники. Хлопці вийняли пістолети… Політрук наказав: «Не треба. Живіть, хлопці, ви – молоді». А сам застрелився…
А це вже сорок третій… Радянська армія наступає. Йшли Білоруссю. Пригадую маленького хлопчика. Він вибіг до нас звідкись із-під землі, з льоху, і кричав: «Убийте мою мамку… Убийте! Вона німця любила…» Його очі здавалися круглими зі страху. Слідом бігла чорна стара. Уся в чорному. Бігла і хрестилася: “Не слухайте дитя. Дитя збожеволіло…”»
«Викликали мене до школи… Зі мною розмовляла вчителька, яка повернулася з евакуації:
– Я хочу перевести вашого сина до іншого класу. У моєму класі – найкращі учні.
– Але у мого сина тільки «п’ятірки».
– Це нічого не важить. Хлопчик жив під німцями.
– Так, нам було важко.
– Я не про те. Усі, хто був в окупації… Вони під підозрою…
– Що? Я не розумію…
– Він про німців дітям розповідає. І він заїкається.
– Це в нього зі страху. Його побив німецький офіцер, який жив у нас на квартирі. Був невдоволений, як син почистив йому чоботи.
– Ось бачите… Самі зізнаєтеся… Ви жили поряд із ворогом…
– А хто цього ворога допустив до самої Москви? Хто нас тут залишив із нашими дітьми?
Зі мною – істерика…
Два дні боялася, що вчителька повідомить про мене. Але вона залишила сина у своєму класі…»
«Удень ми боялися німців і поліцаїв, а вночі – партизанів. У мене останню корівку