Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Светлана Алексиевич
Читать онлайн книгу.
тікали…
Дорогою в селах нас годували хлібом і молоком, більше нічого в людей не було. А ми без грошей. Я пішла з дому в хустинці, а мама чомусь вибігла в зимовому пальті й у черевичках на високих підборах. Нас годували задарма, ніхто про гроші й не нагадував. Біженці текли юрмами.
Потім хтось передній передав, що дорога попереду перерізана німецькими мотоциклістами. Повз оті самі села, тих самих тіточок із глечиками молока ми бігли назад. Прибігли на нашу вулицю… Ще кілька днів тому тут була зелень, тут були квіти, а зараз усе випалено. Навіть від столітніх лип нічого не залишилося. Усе було випалено до жовтого піску. Кудись зник чорнозем, на якому все росло, тільки жовтий жовтий пісок… Лише пісок… Наче стоїш біля свіжовикопаної могили…
Залишилися заводські печі, вони були білі, прокалилися в сильному полум’ї. Більше нічого знайомого… Згоріла вся вулиця. Згоріли бабусі й дідусі, й багато маленьких дітей, тому що вони не втекли разом із усіма, думали – їх не зачеплять. Вогонь нікого не пожалів. Ідеш – лежить чорний труп, отже, стара людина згоріла. А побачиш здаля щось маленьке, рожеве, – це дитинка. Вони лежали на жаринах рожеві…
Мама зняла із себе хустку й зав’язала мені очі… Так ми дійшли до нашого будинку, до того місця, де кілька днів тому стояв наш дім. Будинку не було. Нас зустріла наша кішка, яка дивом врятувалася. Вона притулилася до мене, і все. Ніхто з нас не міг говорити… Кішка не нявчала, навіть кішка кілька днів мовчала. Ми всі мовчали.
Побачила перших фашистів, навіть не побачила, а почула – в них у всіх були ковані чоботи, вони лунко цокотіли. Цокотіли нашою мощеною вулицею. А мені здавалося, що навіть землі боляче, коли вони йдуть.
А бузок так цвів того року… А черемха так цвіла…
«А я все одно хочу маму…»
Зіна Косяк – 8 років.
Зараз – перукарка.
У сорок першому…
Я закінчила перший клас, і батьки відвезли мене на літо в піонерський табір у Городище під Мінськом. Приїхала, один раз покупалася, а через два дні – війна. Нас почали відправляти з табору. Посадили в поїзд і повезли. Літали німецькі літаки, а ми кричали: «Ура!». Того, що це можуть бути чужі літаки, ми не розуміли. Поки вони не почали бомбити… Тоді зникли всі барви. Усі кольори… З’явилося вперше слово «смерть», усі почали говорити це незрозуміле слово. А мами й тата немає поряд…
Коли їхали з табору, кожному в пошивку що-небудь насипали – кому крупу, кому цукор. Навіть найменших не обминули, всім давали щось із собою. Хотіли взяти якомога більше продуктів у дорогу, й ці продукти дуже берегли. Але в поїзді ми побачили поранених солдатів. Вони стогнали, їм так боляче, хотілося віддати все цим солдатам. Це в нас називалося: «Годувати тат». Усіх військових чоловіків ми називали татами.
Нам розповіли, що Мінськ горів, згорів увесь, там уже німці, а ми їдемо в тил. Їдемо туди, де немає війни. Везли більш як місяць. Скерують у якесь місто, прибудемо за адресою, а залишити нас не можуть, тому