Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич
Читать онлайн книгу.
забирали? Хтось зникав, хтось ридав за дверима. Я цього чомусь не пам’ятаю. Не пам’ятаю! А пам’ятаю, як цвів навесні бузок, і масові гуляння, дерев’яні тротуари, нагріті сонцем. Запах сонця. Сліпучі паради фізкультурників і сплетені з живих людських тіл і кольорів імена на Червоній площі: Ленін – Сталін. Я й мамі ставила це запитання…
Що пам’ятаємо ми про Берію? Про Луб’янку? Мама мовчала… Одного разу згадала, як улітку після відпустки вони з татом поверталися з Криму. Їхали Україною. Це тридцяті роки… колективізація… На Україні був великий голод – Голодомор. Мільйони померли… цілими селами помирали… Ховати було нікому… Українців вбивали за те, що вони не хотіли йти в колгоспи. Убивали голодом. Тепер я це вже знаю… Колись у них була Запорізька Січ, народ пам’ятав свободу… Там така земля – кілок устромиш, і виросте дерево. А вони помирали… здихали, як скотина. У них все забрали, до макової зернини вивезли. Оточили військами, як у концтаборі. Тепер я вже знаю… Я дружу на роботі з однією українкою, вона від бабусі своєї чула… як у їхньому селі мати сама одну дитину зарубала сокирою, щоб варити й годувати нею решту. Свою дитину… Це все було… Дітей із двору боялися випускати. Як котів і собак, виловлювали дітей. Черв’яків на городах копали та їли. Хто міг, повзли в місто, до поїздів. Чекали, що хтось їм кине шкоринку хліба… Солдати штурхали їх чобітьми, били прикладами… Поїзди мчали повз них, мчали на повній швидкості. Провідники зачиняли вікна, «задраювали» шторки. І ніхто ні про що ні в кого не запитував. Приїжджали до Москви. Привозили вино, фрукти, пишалися засмагою і згадували море. (Мовчить.) Я любила Сталіна… Довго його любила. Навіть тоді любила, коли почали про нього писати, що він був маленький, рудий, із усохлою рукою. Застрелив свою дружину. Розвінчали. Викинули з мавзолею. А я все одно його любила.
Я довго була сталінською дівчинкою. Дуже довго. Дуже… Так, це було! Зі мною… з нами… і без того життя я залишусь із порожніми руками. Без нічого… жебрачкою буду! Я пишалася нашим сусідом, дядею Ванею – герой! Він повернувся з війни без обох ніг. Їздив двором на дерев’яній саморобній колясці. Нази вав мене «моя Маргаритка», лагодив усім валянки та чоботи. П’яним співав: «Дорогие братишки-сестренки… / Я геройски сражался в бою…» Через кілька днів після смерті Сталіна приходжу до нього: «Ну що, Маргаритко, здох оцей…» Це він – про мого Сталіна! Я вихопила свої валянки: «Як ви смієте? Ви – герой! Із орденом». Два дні вирішувала: я – піонерка, отже, я повинна піти в енкаведе і розповісти про дядю Ваню. Зробити заяву. І це абсолютно серйозно… Отак! Як Павлік Морозов… Я могла донести й на свого батька… на матір… Я могла… Так! Я була готова! Повертаюся зі школи, а дядя Ваня п’яний валяється у під’їзді. Перевернувся зі своєю коляскою і не може підвестися. Мені стало його шкода.
І це я… Я сиділа, притиснута вухом до репродуктора, і слухала, як щогодини передавали бюлетень про здоров’я товариша Сталіна. І плакала. Усім серцем. Було! Це було! Був сталінський