Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис
Читать онлайн книгу.
але з’ясувалося, що очима я рухати можу. Принаймні очі рухалися. Лікарі, схоже, користувалися моєю безпорадністю. Я відчував, що вони обговорюють мій стан, але більше теревенять про всячину, аби згаяти час, – про свої хобі тощо. І спливла думка, спонтанна й напрочуд чітка, цілком сформована та усталена: як же я ненавиджу лікарів! Будь-яких лікарів. Усіх лікарів. Пригадуєте єврейський анекдот про те, як розпачлива літня жінка біжить берегом моря: «Допоможіть! Мій син – лікар – тоне»? Здається, смішно. Смішна, гадаю, її гордість – вона сильніша за любов. Але з якого дива пишаються самі діти-лікарі (може, до речі, цього варто соромитися, ба навіть жахатися): порання з бацилами і трихінелами, травмами і змертвінням, їхній огидний лексикон і огидні аксесуари (закривавлений гумовий фартух, що висить на кілочку)? Лікарі – воротарі життя. Чому хтось мав би хотіти стати таким?
Певна річ, лікарі довкола мого ліжка у відпочинковій одежі темніли засмагою самовпевненості та чуттям одностайності, яке виникає завдяки згуртованості. У своєму стані я міг би визнати їхні манери образливо недбалими. Але мені додавав певності несмак цих лікарів, атлетів і бодібілдерів, самовпевнених експертів – маю на увазі їхню безжальну гонитву за гарним життям. Принаймні гарне життя краще за негарне. Воно охоплює віндсерфінг, наприклад, вигідні пропозиції ф’ючерсів, стрільбу з лука, дельтапланеризм і вишукані обіди. Уві сні я бачив… Ні, не так. Скажу інакше: над темрявою, з якої я щойно вималювався, панувала незнайома чоловіча постать з некерованою аурою, котра поєднувала красу, жах, любов, розпусність, а понад усе – владність. На цій чоловічій постаті чи сутності начебто була біла одіж (сяяв покрохмалений лікарський халат). І чорні чоботи. І якась посмішечка. Гадаю, це зображення було негативною копією лікаря номер один – у чорному тренувальному костюмі та кедах із п’ятковим стабілізатором. З виразом задоволення на обличчі він кивав на мої груди.
Час годі було відстежити, бо він увесь пішов на боротьбу з ліжком, схожим на пастку чи вовківню, вкриту сітками, і на відчуття початку жахливої подорожі до якоїсь страшної таємниці. А до чого таємниця? Вона пов’язана з ним – з найгіршою людиною в найгіршому місці у найгірший час. До мене помітно поверталися сили. Туди-сюди вешталися мої лікарі з важкими руками і важким диханням. Ішли й поверталися, щоб помилуватися новим моїм скигленням і бульканням, видовищним смиканням, атлетичними поштовхами. Часто на чарівне неспання залишалася лиш медсестра. Її кремовий формений одяг похрускував, і в цьому звуці зосереджувались і вся моя млість, і всі надії. На тоді мені було вже значно ліпше, я почувався якнайкраще. Як ніколи. Відчуття з усіма їхніми розкошами повернулися спочатку до лівого боку (раптово), потім до правого (з утішною непомітністю). Я навіть здобувся на похвалу від медсестри за те, що зміг більш-менш самостійно вигнути спину, коли вона підкладала мені судно… Тож лежав я тихо і радів, до зловісної години… і санітарів. Лікарям-гольфістам я ще дав би раду, як і недипломованій медсестрі. Але потім з’явилися санітари і застосували електрошок і кисневу терапію. Їх було троє. Вони не панькалися. Увірвалися до палати, згребли мене разом із одягом і витягли до саду. Достоту так. Тоді приклали мені до грудей два дроти, схожі на телефонні, з притиском на кінцях (розжарених до білого гарту). Врешті-решт, перш ніж піти, один із санітарів поцілував мене. Здається, я знаю, як називається такий поцілунок. Його називають поцілунком життя. Після цього я, либонь, зомлів.
Опритомнів я, коли ніби щось луснуло у вухах, свідомий цілковитої самотності, охоплений почуттями любові й захвату до великого млявого тіла, в якому я перебував і яке зараз, схилившись понад грядкою троянд, знехотя займалося поправлянням підв’язки ломиносу на дерев’яній стіні. Велике тіло не квапилось, але робило все до ладу, бо знало свою справу. Мені кортіло розпружитись і роздивитися сад. Але щось не спрацювало: тіло, у якому я перебуваю, не підкоряється моїй волі. Я кажу: «Роздивись довкруг». Однак шия не слухається. Очі також своє роблять. Це що, серйозно? З нами все гаразд? Я не запанікував. Я задовольнявся бічним зором, що ненабагато гірший. Я бачив, як кручені рослини падали й тремтіли, як пульс або як тихе биття крові в скронях. Повсюди бліда зелень, смугаста і рельєфна у блідому світлі, – як американські гроші. Я порався там, поки не потемніло. Реманент кинув у сараї. Стривайте. Чому я вертаюсь до будинку задом наперед? Чекайте. Це вечірня чи ранкова напівтемрява? Що, власне… що за чим має йти у моїй подорожі? Які діють правила? Чому птахи співають так дивно? Куди я прямую?
Хай там як, сяка-така рутина встановилася. Здається, я звикаю до свого нового стану.
Я живу тут, в Америці поштових скриньок і білизняних мотузок, невинній Америці, чемній Америці, на ринку народів, яка задає усім основний колір і спирається на засади «Якщо вам добре, то й мені добре». Мене, звісно, звуть Тод Френдлі. Тод Т. Френдлі. Я тут: усередині в «Днях салату», біля крамниці «Металеві вироби Генка», на клапті газону біля «білого дому» – груди випнув, руки в боки, щось типу «хо-хо-хо». Отакий я чувак. Я тут: у продуктовому магазині, на пошті, з неодмінними «привіт», «бувай» і «добре-добре». Але насправді говорять не так. А ось як:
– Ербод, ербод, – вітається аптекарка.
– Ербод, – відповідаю. – Ив