Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис
Читать онлайн книгу.
скульптурної композиції. Це, зрештою, дає терапевтичний ефект, якщо ви не споживаєте суп абощо, бо то буде справжнє покарання. Відтак відбувається морочливе охолодження, перебирання, складання та повернення цих харчів до мінімаркету, де мене, виходить, швидко й щедро винагороджують за працю. Тоді з візком або кошиком я плентаюся проходами і повертаю консерви та пакети на належні місця.
А ще мене серйозно розчаровує в житті читання. Щовечора я вибираюся з ліжка, щоб почати день – з чого? Не з книги. І навіть не з «Ґазетт». Ні. З двох-трьох годин за читанням брехливої бульварної газетки. Я починаю з кінця колонки на шпальті й поволі підіймаюся вгору до самісінького початку, де кожен матеріал повчально підсумовується великим кеглем. ЧОЛОВІК НАРОДИВ СОБАКУ. МОЛОДЕНЬКУ АКТОРКУ ЗҐВАЛТУВАВ ПТЕРОДАКТИЛЬ. Ґрета Ґарбо, читаю я, в наступному житті народилася кішкою. Щось химерне про близнюків. Незабаром вища нордична раса спуститься з крижаних космічних хмар і правитиме світом тисячу років. Ця всячина – про Атлантиду. Здається нормальним, що моє чтиво мені доправляють сміттярі. Я затягую до себе сміттєві мішки… а з величезних щелеп сміттєвозів відгонить промисловим насильством. І ось я сиджу, булькаю в склянку і просякаю цим дегенеративним непотребом. Нема на це ради. Усе вирішує Тод. Що відбувається?.. У світі тобто? І про це я нічого не знаю. За винятком тих моментів, коли Тод відволікається від кросворду для спритників у «Ґазетт». Здебільшого я поїдаю очима всячину, як-от: «Антонім до “малий” (7 літер)» або «Не брудний (6 літер)». У вітальні є книжкова шафа. За запорошеним склом видно запорошені корінці, які стоять напоготові. Але ж ні. Натомість: КОХАННЯ НА ПЛУТОНІ. МАВПА КАЖЕ: Я – ЖА ЖА ҐАБОР. СІАМСЬКІ П’ЯТІРНІ!
З плином років додається ще дещо. Гадаю, доба Рейґана чудово вплинула на моральний стан Тода.
Я у прекрасній фізичній формі. Кісточки, коліна, спина і шия вже не болять постійно. До потрібного місця, наприклад до протилежного кутка кімнати, я дістаюсь тепер набагато швидше. Ви й оком не змигнете, а я вже там. У мене шляхетна постава. Ціпок я давно продав.
Ми з Тодом так пречудово почуваємося, що вступили до клубу і займаємося тенісом. Може, передчасно. Бо принаймні спершу в нас клята спина боліла. Вважаю, теніс – досить тупа гра: пухнастий м’ячик відбивається від звичайної або дротової сітки біля краю корту, і ми вчотирьох гатимо по ньому, поки не виграє – на мій погляд, цілком очікувано – подавач. А поки що ми радо стрибаємо і віддихуємося. Перекидаємося жартами з приводу наших грижових бандажів і налокітників. «Пап», – кажуть ракетки. Тод популярний, і хлопці тут його люблять. Не знаю, як Тод до них ставиться, тільки його залози кажуть мені, що він обійшовся б і без особливої уваги, і навіть узагалі без неї.
Здебільшого ми сидимо в клубі й граємо в карти. Там я можу побачити по настінному телевізору президента. Авжеж, літні люди, старизна з плямами на шкірі й фруктовим соком, кайфують із того президента: як він похмурніє, його обмовки, класне волосся. Тоду