Небезпека «Дому на околиці». Агата Кристи
Читать онлайн книгу.
на тому і змовк, ніяк не зволивши пояснити, що ж саме його зацікавило.
Сам дім був великий і досить похмурий на вигляд. Його застували дерева, крони яких навіть торкалися даху. Будинок вочевидь потребував ремонту. Пуаро окинув його оцінювальним поглядом, перше ніж смикнути за шнур старомодного дзвоника – щоб добитися від нього результату, потрібна була натуга Геракла, але щойно його таки приводили в дію, непогамовне калатання розлягалося луною.
Двері відчинила жінка середніх років – «пристойна особа в чорному», – саме цей опис, як на мене, їй найдужче пасував. Дуже поважна, досить похмура й дощенту байдужа.
Міс Баклі, повідомила вона, іще не повернулася. Пуаро став пояснювати, що нам призначено аудієнцію, а все ж домігся свого не без деяких труднощів: та належала до жінок того типу, які не схильні довіряти іноземцям. Я, власне, лещу собі, що саме моя зовнішність схилила-таки шальки терезів на нашу користь. Нас впустили й провели у вітальню чекати на повернення міс Баклі.
Там не відчувалося і натяку на непривітність. Вікна виходили до моря, і кімната потопала в сонячному світлі. Проте була досить обшарпана й виказувала стилістичний контраст: дешевого штибу ультрамодерн накладався на вікторіанську солідність. Парчеві гардини вицвіли, але оббивка на меблях сяяла новизною та яскравістю, а диванні подушечки то й відверто пашіли якимось сухотним рум’янцем. Стіни були завішені фамільними портретами. Деякі з них, подумалося мені, мали вигляд навдивовижу довершених. У кімнаті стояв грамофон і де-не-де валялися кілька платівок. Упадали в око портативний радіоприймач, практично нуль книжок і лиш одна розгорнута газета на краєчку дивана. Пуаро взяв її, а відтак поклав на місце із гримасою огиди. То виявилася місцева «Віклі геральд енд дайректорі». Щось спонукало його вдруге взятися за газету, і мій друг саме проглядав якусь колонку, коли двері відчинилися, а Нік Баклі ввійшла у вітальню.
– Принесіть лід, Еллен, – гукнула вона через плече, відтак звернулася до нас.
– Ну, ось і я, насилу здихалася решти. Мене живцем зжирає цікавість. Невже я давно загублена героїня, яка конче потрібна кіношникам? Ви були такий серйозний, – мовила дівчина до Пуаро, – що в мене виникло відчуття, наче ні про що інше йтися просто не може. Ну ж бо, зробіть мені щедру пропозицію.
– Боюся, мадемуазель… – почав детектив.
– От тільки не кажіть, що все навпаки, – змолилася вона. – Не кажіть, що ви пишете мініатюри й хочете, щоб я придбала одну. Хоча ні, – не з такими вусами і проживанням у «Маджестику», який славиться найогиднішою їжею та найвищими цінами в усій Англії, – таке просто неможливо.
У кімнату ввійшла жінка, яка відчиняла нам двері, несучи лід і тацю з пляшками. Не припиняючи теревенити, Нік узялася спритно змішувати коктейлі, але мовчання Пуаро (що так на нього не схоже) зрештою, гадаю, достукалося до неї. Спинивши на півдорозі процес наповнення келихів, вона різко кинула:
– Так, гаразд…
– Саме цього я й хочу: щоб усе було гаразд. – Детектив узяв у неї коктейль. – За ваше