Lustrum. Роберт Харрис
Читать онлайн книгу.
попадали в сніг, повисаючи на ручках, як змучені веслярі повисають на своїх веслах. Це видовище мені було геть не до душі.
– Може, це й будинок Цицерона, – запротестував я, – але відвідувачів він не приймає.
– Ну а нас прийме, – пролунав з перших носилок знайомий голос, і, коли кістлява рука відсунула фіранку, переді мною з’явився лідер партії патриціїв в Сенаті Літацій Катулл. Він був закутаний в звірячі шкури аж до свого гострого підборіддя, що робило його схожим на великого й озлобленого горностая.
– Сенаторе, – промовив я, кланяючись, – я доповім, що ви прибули.
– І не тільки я один, – уточнив Катулл.
Я кинув оком на вулицю. Докладаючи неабияких зусиль, аби вибратися з інших носилок та проклинаючи свої солдатські кості, з’явився переможець Олімпія та батько Сенату Ватій Ізаурик. Поруч з ним уже стояв серйозний супротивник Цицерона в усіх судових справах Гортензій, улюблений адвокат патриціїв. Він, у свою чергу, подав руку четвертому сенатору, чиє зморщене, коричневе та беззубе обличчя я не зміг розпізнати. Цей старий був зовсім немічним на вигляд. Думаю, він давно вже не відвідував сенатських засідань.
– Шляхетне панство, – сказав я якомога більш урочисто, – прошу вас прослідувати за мною, і я доповім новообраному консулу про ваш візит.
Я пошепки наказав носіям прямувати до таблініуму, а сам поквапився до кабінету хазяїна. Вже біля його кабінету я почув його голос, який урочисто декламував: «До мешканців Риму звертаюся я – годі!» Коли я відчинив двері, то побачив, що він стоїть до мене спиною, витягнувши вперед руку та склавши кільцем великий та вказівний палець, та звертається до двох молодших секретарів – Сизифія та Лорея.
– А тобі, Тіроне, – продовжив хазяїн, не повертаючи голови, – наказую – не смій більше мене переривати! Який ще знак послали нам боги? Дощ із жаб?
Секретарі нишком хихикнули. Напередодні дня, коли мала втілитися його найвища мета, він відкинув всі турботи дня минулого та перебував в чудовому гуморі.
– Делегація з Сенату хоче тебе бачити.
– Оце точно зловісне знамення. І хто ж входить в цю делегацію?
– Катулл, Гортензій, Ізаурик та ще один, якого я не впізнав.
– Верхівка аристократії? Тут, у мене? – Цицерон кинув на мене гострий погляд через плече. – І за такої погоди? Це, мабуть, найменш просторий будинок з усіх, де вони колись бували… Чого їм треба?
– Не знаю.
– Дивись, записуй усе дуже ретельно, – майбутній консул підібрав тогу та виставив вперед підборіддя. – Який я маю вигляд?
– Вигляд справжнього консула, – запевнив я.
По розкиданих аркушах зі своєю промовою він прокрокував в таблініум. Слуга приніс усім стільці, та сів лише один з присутніх – тремтячий старий сенатор, якого я не міг упізнати. Решта стояли всі разом, кожен зі своїм слугою – і, вочевидь, почувалися некомфортно в домі цієї «нової людини» низького походження, яку вони знехотя