Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари Гюго
Читать онлайн книгу.
та Богемським, – ось оцим жовтолицим стариганом з ганчіркою на голові, та перед Гійомом Руденьким, імператором Галілеї, отим товстуном, який, не слухаючи нас, цілує шльондру. Ми – твої судді. Ти ввійшов до королівства Арго, не будучи арготинцем, ти порушив закони нашого міста й будеш покараний, якщо ти не харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюючись жаргоном порядних людей, не грабіжник, жебрак або волоцюга. Так хто ж ти? Виправдуйся. Перелічи свої чесноти.
– На жаль, – промовив Гренгуар, – я не маю честі бути кимось із них… Я автор…
– Годі! – вигукнув Труйльфу, не даючи йому докінчити. – Тебе повісять. Це дуже просто, шановні панове городяни! Як ви поводитеся з нами, коли ми попадаєм до ваших рук, так і ми поводимося з вами тут, у нас. Закони, що їх ви застосовуєте до волоцюг, волоцюги застосовують до вас. Ваша вина, якщо вони суворі. Треба ж час від часу помилуватися з гримаси порядного городянина, коли його шию обвиває конопляна стьожка. Це надає шибениці більшої статечності. Ну, друже, роздай мерщій своє лахміття цим панам. Я накажу тебе повісити, щоб потішити волоцюг, а ти віддаси їм свого гаманця, щоб було за що випити. Якщо хочеш звернутися до Бога, то у нас серед різного мотлоху є цілком пристойний кам’яний Бог-Отець, якого ми вкрали в церкві Сен-П’єр-о-Беф. У твоєму розпорядженні чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу.
Ця промова звучала моторошно.
– Добре сказано, клянуся душею! Клопен Труйльфу проповідує, мов найсвятіший папа римський! – вигукнув імператор Галілеї, розбиваючи кухоль, щоб черепком підперти ніжку свого стола.
– Вельможні імператори й королі, – озвався Гренгуар спокійно (до нього невідомо як повернулася впевненість, і говорив він рішуче), – схаменіться. Моє ім’я П’єр
Гренгуар, я той поет, мораліте якого показували сьогодні вранці у Великому залі Палацу.
– Ах! Це ти, метре! – сказав Клопен. – Був я там, був, їй-бо! Так що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранці, ми не повинні тебе вішати ввечері?
«Важко мені буде викрутитися з біди», – подумав Гренгуар. Проте зробив ще одну спробу.
– Я не розумію, – мовив він, – чому поетів не зараховують до волоцюг. Волоцюгою був Езоп; жебраком – Гомер, злодієм – Меркурій…
Клопен перебив його:
– Ти, видно, хочеш забити нам баки своєю тарабарщиною? К чорту, дай себе повісити і не комизься!
– Пробачте, вельможний королю Алтинів, – відповів Гренгуар, не здаючись. – Не поспішайте… Хвилинку!.. Послухайте… Ви ж не засудите мене, не вислухавши…
Його жалібний голос потонув у гаморі, що панував навколо. Хлопчик ще з більшим, ніж досі, завзяттям шкрябав свій казан, а до всього того якась стара жінка саме поставила на розжарений триніжок сковороду, повну сала; воно шкварчало на вогні, і звуки ті нагадували крик дитячої ватаги, яка женеться за карнавальною маскою.
Тим часом Клопен Труйльфу порадився з князем Єгипетським і зовсім п’яним імператором Галілеї, а тоді пронизливо крикнув:
– Тихо!
Але сковорода та казан не слухалися його й продовжували