Знайти Атлантиду. Подорож у безодню. Ігор Курус
Читать онлайн книгу.
хопила її і кудись понесла, перекидаючи і перевертаючи у довгій чорній трубі, наче на стрімкому атракціоні в аквапарку… Попереду засяяло світло…
Розплющивши очі наяву, дівчина побачила ранкове сонячне проміння, яке пробилося крізь ледь помітну шпаринку між шторами в її спальні. І лише після того, як вона перелякано роззирнулася, прийшло усвідомлення, що вона лежить у своєму ліжку… Годинник показував восьму ранку, а отже саме час прокидатися, тому дівчина швидко вистрибнула з-під ковдри і побігла до ванної кімнати. Зиркнувши на своє відображення у дзеркалі, вона побачила цівку поту на своїй скроні, й, вмиваючи обличчя, прагнула вже вкотре зрозуміти, що ж це з нею трапилося.
– Потрібно кудись втекти… В якусь екзотичну і теплу подорож, – подумала вона…
II
Цієї весни Київ був як завжди неперевершеним, проте по-справжньому особливим він буває у травні і на початку червня, коли зелені барви вкривають місто, а піраміди каштанів, наче свічки на розлогих химерних канделябрах, розпускаються в буйності цвітіння… Природа, намагаючись хоч якось захистити місто від кам’яних мурів, ніби відвойовувала собі простір і людську увагу, так і манячи до себе весняним квітом. Скрізь панувало тепло, і здавалося, ніби радісне передчуття літнього відпочинку витало у повітрі…
Як завжди навпроти Червоного корпусу Київського університету гуртувалися студенти. Хтось чекав зеленого сигналу світлофора, кваплячись на чергову пару. Хтось навпаки не поспішав на студентські лави і, потягуючи свіжу каву всуміш із сигаретним димом, щосили намагався дочекатися обідньої пори. Атмосфера навпроти Червоного корпусу зазвичай була веселою і безтурботною й лише зрідка – під час сесії – доволі тривожною. Напевне, цей майданчик варто було б якось назвати на честь бога Януса – покровителя входів і виходів, початків і кінців… І хоча для більшості він відомий як символ дволикості, лицемірства і лукавства, але ж насправді саме це божество було одним із найдавніших богів римлян: вони зверталися до нього з проханням вирішити суперечки, отримати впевненість в успіху на початку і при завершенні справ. Так і тут, попиваючи каву, кожен із студентів намагався знайти власний підхід до граніту науки. Швидше за все, до Януса тут нікому не було особливого діла, проте місце навпроти центрального входу у головний корпус Київського університету завжди було людним і жвавим, як давньоримський форум. Як і там у свій час, так і нині на студентській площі могли вершитися долі. Хтось закохувався, а хтось розлучався. Хтось вихвалявся, а хтось ображено бурмотів собі під ніс, похиливши голову… Хтось сварився, а хтось лагідно заспокоював друга… Хтось вчився… Хтось намагався вчитися… Хтось просто ходив – або в університет, або довкола нього… Хтось усе ігнорував… Уся палітра почуттів та настроїв, зосереджена на невеличкому шматку землі, вела у майбутнє, і це майбутнє могло було різним…
А от Парк Шевченка був зовсім іншим. Тут ніколи не було метушні, а могутні дерева додавали цьому місцю особливого затишку. Наче острівець спокою серед хвилюючого моря автомобілів та будинків, парк Шевченка дарував радість часткової втечі від міста, яке своїми висотками і проспектами мчало кудись у невідоме майбутнє.
На відміну від університетського корпусу, який налаштовував на робочий лад і змушував до постійного руху, парк Шевченка приваблював можливістю перепочинку, тому студенти часто піддавалися цій спокусі і замість занять йшли в парк, щоб розслабитися чи побешкетувати. Інколи могло навіть здатися, що мудрий Тарас, який охоплював очима увесь цей люд зі свого п’єдесталу, міг би ожити й гучно виголосити ще кілька гнівних, але водночас справедливих поезій. І, скоріш за все, вони були б ще більш жорсткими, але дива не відбувалося, тому великий український поет нерухомо спостерігав за своїми нащадками, навіки застигши в камені і сумно опустивши донизу важкі вуса… А може тихо посміхався, згадуючи себе молодим…
Відомо, що Київський університет нині є одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів в Україні, і вчитися тут – по-справжньому круто. Тому й не дивно, що нерідко сюди вступають діти «крутих» батьків, і цілком зрозуміло, що не кожне чадо щиро мріє здобути справжню освіту. Більшість із них просто числяться серед студентів, так, ніби стоять у черзі за дипломом, а вона триває довгих 5 років, тому кожному доводиться хоч декілька разів на рік відвідати університетські приміщення, щоб нагадати про себе адміністраторам. Правда, серед багатотисячного студентства Київського університету є й такі, що здобувають знання з радістю. Їх, можливо, менше, хоча саме вони забезпечують престиж університету. Але такий високий статус навчального закладу було досягнуто не одразу, адже колись він був заснований як черговий університет Російської Імперії для того, щоб русифікувати місцевих і запровадити у місті потрібні для влади настрої. Але чомусь завжди виходило так, що саме тут зароджувалися перші українські гуртки, товариства та рухи, і саме студенти нерідко очолювали боротьбу за відновлення української державності та захисту української культури і мови. І саме червоний корпус є символом і гордістю університету, адже тут вчаться студенти найпрестижніших філософського, історичного та юридичного факультетів.
Цього ранку метушня