Гра в бісер. Герман Гессе
Читать онлайн книгу.
сторінок, лишилася тільки фрагментом, і ніхто її не продовжив. Зрозуміло, що такі наукові праці часто брали на сміх, бо визначити їхню справжню вартість для майбутнього науки і для всього народу немає змоги. А проте науці, так само як колись мистецтву, потрібне, так би мовити, розлоге пасовисько, і часом дослідник певної теми, якою, крім нього, ніхто не цікавиться, накопичує знання, що стають його колегам-сучасникам у великій пригоді, як словник чи архів. Наскільки було можливо, такі наукові праці навіть друкували. Справжнім ученим давали майже цілковиту волю в дослідженнях і в іграх, і нікого не бентежило те, що деякі їхні праці очевидно не давали безпосередньої користі народові й суспільству, – люди, далекі від науки, навіть вважали їх дорогими витребеньками. З зацікавлень багатьох цих учених сміялися, але ніхто ніколи не ганив їх і не відбирав у них привілеїв. Народ не просто терпів їх, а й шанував, хоч і не раз брав на сміх: пошану викликали жертви, які всі члени вченого братства приносили в ім’я своєї духовної свободи. Вони мали чимало вигод, скромний харч, одяг і житло, до їхніх послуг були чудові бібліотеки, колекції і лабораторії, зате вони не тільки назавжди відмовлялися від життєвих розкошів, від шлюбу й родини, але й, мов чернеча братія, вилучалися з загальної конкуренції, якою жив світ, не знали власності, титулів і нагород, а в матеріальній сфері мусили вдовольнятися дуже простим життям. Якби хтось захотів присвятити своє життя розшифруванню одного-однісінького стародавнього напису, йому дали б цілковиту волю в його праці і ще й допомогли б, та коли б він почав претендувати на добробут, елегантне вбрання, гроші й титули, то наштовхнувся б на суворі заборони; ті, в кого переважали ці апетити, здебільшого ще замолоду поверталися в «світ», давали приватні уроки або ставали вчителями в державних школах, журналістами, одружувалися чи ще якось влаштовували життя на свій смак.
Коли для Йозефа Кнехта настав час прощатися з Берольфінгеном, на вокзал його провів учитель музики. Хлопцеві було шкода розлучатися з ним; коли поїзд рушив і пофарбований у ясний колір фронтон старої вежі на замку почав ніби вгрузати в землю, аж поки зовсім зник удалині, груди йому здавило почуття самоти й непевності. Багато учнів вирушають у цю свою першу подорож ще з тяжчим серцем, пригнічені і в сльозах. Йозеф душею був уже швидше там, ніж тут, тому витримав прощання з рідним містом досить легко. Та й подорож тривала недовго.
Його направили в школу Ешгольц. Знімки цієї школи він уже бачив раніше в кабінеті свого ректора. Ешгольц був найбільшим і наймолодшим шкільним закладом Касталії: будівлі самі сучасні, міста поблизу немає, тільки невеличке селище, що потонуло в гаю, а за ним розлого, рівно й привітно розкинулися навчальні та житлові корпуси навколо великого, відкритого прямокутника, посеред якого, у формі п’ятірки на гральній кості, здіймали до неба свої темні конуси п’ять статечних мамонтових дерев. Частина широкого майдану заросла моріжком, а частина була посипана піском; його перетинали тільки два великі плавальні басейни з біжучою