Річ була в тім, що здорові й нормальні дівчата його не цікавили. Життя в передмісті й так було нудним, і проблема зі здоровими нормальними дівчатами полягала в тім, що вони нагадували йому про передмістя, вони були надто передбачуваними, а останнє, що йому могло спасти на думку, – це зустрічатися з передбачуваною дівчиною. Попри всі свої вади та попри той біль, якого вона йому завдала, Анна-Марія була, принаймні, повною несподіванок, вона, принаймні, змушувала його серце калатати в тривалому очікуванні чогось невідомого, а тепер її не було, і все знову стало нудним і передбачуваним, іще гнітючішим, аніж тоді, коли вона з’явилася в його житті. Фергюсон знав, що то не її провина, але все одно ніяк не міг спекатися відчуття, що вона зрадила його. Анна-Марія покинула його, і відтепер йому судилося або задовольнятися спілкуванням з бовдурами, або жити відлюдником наступні два роки, щоби потім втекти звідси й ніколи сюди не повертатися.

      Йому було вже шістнадцять, і влітку він працював у батька, а увечері грав у бейсбол, завжди й незмінно в бейсбол; звісно, це було бездумне й марне заняття, але воно давало Фергюсону надто велике задоволення, щоби кидати його. Тепер він грав у лізі для школярів та учнів коледжів з усього округу, жорсткій лізі з сильною конкуренцією, але протягом свого першого року в шкільній команді Монклера, розпочавши третім бейсменом та хітером номер п’ять, він показав добрий середній результат 0, 312 як для найкращої команди Конференції «Велика Десятка». Міць його удару постійно зростала, бо зростали його фізичні кондиції: зріст Фергюсона становив тепер п’ять футів одинадцять дюймів, а останнє зважування показало цифру 174 фунти. Отже, того літа він грав, щоби підтримувати спортивну форму, а вранці та вдень працював у свого батька, здебільшого займаючись тим, що їздив по місту в мікроавтобусі, розвозячи й монтуючи кондиціонери повітря з чоловіком на ім’я Ед, а коли розвозити було нічого, він допомагав Майку Антонеллі за прилавком, або підміняв його, коли той (аж надто часто) відлучався попити кави до закладу «Обід у Ела». Коли ж в крамниці не було клієнтів, Фергюсон ішов до підсобки й сидів зі своїм батьком, допоки хтось не з’являвся. Його батьку було майже п’ятдесят, він і досі був худорлявим та міцним, і досі подовгу просиджував за своїм робочим столом, ремонтуючи зламані механізми. Батько… його відлюдний та мовчазний батько, майже безтурботний та спокійний після шести років, проведених в тишині підсобки. Фергюсон наполегливо пропонував йому свою допомогу в ремонті, хоча й був він недосвідченим та незграбним в усьому, що стосувалося машинерії, але батько завжди відмахувався від нього, приказуючи при цьому, що його син не має марнувати часу на зламані тостери, бо йшов шляхом, який мав вивести його на справи більш значущі, аніж