4 3 2 1. Пол Остер
Читать онлайн книгу.
було приречений від самого початку, приреченим іще навіть до того, як його нога вперше ступила на поріг тої школи.
Не можна сказати, що до нього ставилися непривітно, що хтось залякував його чи створював йому незручності. Як і у всіх інших школах, в Гіл’ярді були хлопці доброзичливі, нейтральні та недоброзичливі. Але навіть найбільш недоброзичливі з них ніколи не дражнили Фергюсона за те, що він єврей. Може, школа Гіл’ярд і була старомодним і строгим закладом типу «піджак-та-краватка», але в ній водночас пропагувалися толерантність та шляхетний самоконтроль, і тому будь-який акт відвертої упередженості був би жорстко препинений адміністрацією. Але складнішою, і тому малозрозумілою обставиною було те, що Фергюсону доводилося миритися з простодушним невіглаством, прищепленим, здавалося, його однокласникам іще при народженні. Навіть Дуг Хейз, завжди такий приязний Дугі Хейз, який першим виявив ініціативу заприятелювати з Фергюсоном, коли той тільки-но з’явився в Гіл’ярді, який першим запросив його на свій день народження, а потім не менш ніж разів з десять – до особняка своїх батьків на Східній Сімдесят-восьмій вулиці, і досі міг спитати після дев’яти місяців спілкування з Фергюсоном; «А що ти плануєш на День подяки?»
– Їсти індичку, – відповів Фергюсон. – Ми кожного року так робимо – йдемо з мамою до діда з бабусею і їмо фаршировану індичку з підливкою.
– О, – сказав Дугі, – а я й гадки не мав.
– Чому? – поцікавився Фергюсон. – Хіба ви не робите те ж саме?
– Робимо, ясна річ. Я просто не знав, що ваш народ святкує День подяки.
– Мій народ?
– Еге ж-бо. Єврейський народ.
– А чому б нам не святкувати День подяки?
– Ну, мабуть, тому, що це чисто американська штука. Пілігрими. Плімут Рок. Всі оті англійці в кумедних капелюхах, які припливли сюди на кораблі «Мейфлауер».
Фергюсон був такий спантеличений цією ремаркою Дуга, що навіть не знав, що й сказати. До того моменту йому й на думку не спадало, що він може й не бути американцем, вірніше, його спосіб бути американцем виявиться менш автентичним, аніж спосіб бути американцем у Дуга та інших хлопців, але його приятель, схоже, хотів підкреслити ось що: між ними існувала різниця, невловима й непояснима риса, яка мала стосунок до англійських предків у чорних капелюхах, тривалості часу, проведеного по цей бік океану, і до кількості грошей, котрі давали змогу мешкати в чотириповерховому особняку на Верхньому Іст-Сайді. Ця риса робила одні родини більш американськими, аніж інші, а в кінцевому підсумку різниця між ними ставала настільки великою, що менш американські родини можна було й не вважати американськими взагалі.
Поза сумнівом, матір вибрала йому не ту школу, що треба, але попри оту приголомшливу розмову про харчувальні традиції євреїв під час національних свят, вже не кажучи про приголомшливі моменти до і після цієї розмови з Дугі Хейзом, Фергюсон не відчував ані найменшого