Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
фантастичних текстах він цінував не те, що зараз називається спецефектами, – а Достовірність, «зчеплення з реальністю». Правду характерів, правду життя, перш за все нашого, часто гіркого і трагічного, але зі світлом наприкінці тунелю.
Чи треба казати, якою важливою була для нас його оцінка? Просто усвідомлення того факту, що Стругацький прочитає наші тексти, свого часу нас приголомшило – як політ на Марс, як небувалий подарунок. Чи треба казати, наскільки цінною для нас була премія «Бронзовий равлик», яку Борис Натанович одноосібно присуджував, а потім вручав зі сцени на конвенті фантастів «Інтерпрескон» під Петербургом?
«Бронзовий равлик» присуджувався з 1992-го по 2012 рік – рік, коли не стало Бориса Натановича. Маленький равлик, що повзе вертикальним схилом, – образ із епіграфа до роману братів Стругацьких «Равлик на схилі»:
«Тихо, тихо повзи,
Равлику, по схилу Фудзі,
Вгору, до самих висот!»
Ця бронзова статуетка була для нас дорожчою за «Оскар». Усього БНС присуджував нам «Равлика» п’ять разів: за романи «Армагед-дом», «Долина совісті», повість «Останній Дон Кіхот», оповідання «Баскетбол» та «Імператор». До останнього оповідання ми написали продовження – «Візит до імператора». Оповідання було опубліковано влітку 2012 року, коли Борис Натанович уже тяжко хворів і незабаром його не стало.
До цієї збірки ми включили повісті й оповідання, які вибрав Борис Натанович, і дві нові повісті, раніше ніде не опубліковані: «Пори року» і «Сонячне коло». Що об’єднує ці тексти? Можливо, традиції «реалістичної фантастики», які відстоював БНС.
Спасибі Борису Натановичу. Ми завжди пам’ятатимемо те сонячне світло, яке навіть у похмурі пітерські дні він ніс із собою.
Пори року
Повість
Пароплав мав причалити о шостій ранку – у Час Півня. Затримавшись у трьох портах, пропахлий димом, кіптявою, гнилими фруктами, дорогими парфумами, тютюном і несвіжою рибою, він прихилився до причальних мішків у порту Кам’яного Лісу о п’ятій годині пополудні. У Час Свині.
Іріс мріяла пройти легендарним містом на світанку, білими вузькими вулицями серед мармуру та бірюзи, торкаючись іще холодних, але вже освітлених каменів, дивлячись на протоку й на море… Але задуха і хитавиця. І запізнення на одинадцять годин. Спускаючись по трапу, вона ледве переставляла ноги.
– Пані Айріс!
Вона здригнулася, хоча голос був доброзичливий і навіть вкрадливий. Акуратний усміхнений товстун простягнув їй руку в тонкій рукавичці:
– Ласкаво просимо! Я Алекс, із цієї хвилини ваш слуга і помічник. Де ваш багаж? Порахуйте, перевірте, у такій метушні легко забути, проґавити, згубити…
Він підхопив важку сумку, в якій лежали черепашки, а футляр із сопілкою вона не віддала – не хотіла випускати з рук. Її валізи вже стояли біля вантажного трапа. Іріс здавалося, що причал під ногами розгойдується.
– Це ваші валізи? – ледь дочекавшись відповіді, Алекс махнув рукою носієві. – Пройдімо, пані Айріс, усе готово, ми вас дуже чекали!
Колишні супутники-пасажири з багажем, дітьми і втомою стояли довгою чергою до чиновника, що перевіряв документи, шльопав печаті, повільно, повільно. Іріс забарилась, та Алекс підхопив її під руку і потягнув уперед:
– Ні, пані Айріс, ви не мусите проходити загальний контроль. Ви прибули на особисте запрошення лорда-регента, прошу вас…
Перед ними розступилася портова варта, Іріс не встигла й слова мовити.
– Я так мріяв показати вам місто одразу після прибуття, – торохтів на ходу Алекс. – Відроджена імперська столиця, я клянусь, вона підкорить ваше серце! На жаль, сьогодні немає часу для екскурсій… А ось і наш екіпаж! Гей хутко вантажте валізи!
Кілька секунд – й Іріс виявила себе у глибині прохолодного просторого екіпажа. Алекс сів навпроти, всміхаючись і бурмочучи водночас:
– Пароплав запізнився на одинадцять годин, це неподобство! Капітана чекає розгляд, можливо, це і зовсім був його останній рейс! Ви втомилися…
– Капітан не винен, – сказала Іріс. – Нас затримували при вході в порти.
– Ах, зрозуміло, пароплави, приписані до Кам’яного Лісу, вічно дратують континентальних щурів, – Алекс усміхнувся ширше. – На континенті воліли б, аби імперія впала, а ми здичавіли. Вони хотіли б, аби на місці нашої столиці залишилася купа каміння, а тим часом… подивіться!
Він відсмикнув штору. Екіпаж їхав вузькою вулицею, як дном ущелини. Будинки з різьбленого каменю діставали до неба – білі, палеві, зелено-бежеві. Пахло морем і лісом. Стовбури величезних сосон виступали просто з каменю, палісадники зеленіли на балконах і галереях, струмки текли мармуровими й мідними жолобами.
Іріс на секунду забула, що у неї болить голова.
– Цьому місту тисячі років! – урочисто проголосив Алекс. – І воно простоїть іще стільки ж! Ніякий бунт, ніяка війна не завадить нашому процвітанню. Темні роки закінчились.