Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
біля стіни.
Тереза зустріла Іріс чіпким поглядом:
– На вас лиця немає. Ви мене лякаєте… що сталося?!
Із бічних дверей виринув Алекс:
– Пані Терезо, лорд-регент просить вас піднятися до нього в кабінет просто зараз… Пані Айріс, я негайно проведу вас у ваші апартаменти.
У кімнаті Іріс виявила, що футляр із сопілкою пропав.
Вона занервувала. Облилася холодним потом. Викликала покоївку. Та показала їй футляр – у шафі на полиці, на почесному місці; покоївка вирішила навести лад, поки Іріс була на прийомі.
Іріс накричала на неї – негідно, грубо, верескливо. Покоївка почервоніла і пішла. Іріс переконалася, що сопілка абсолютно ціла і черепашки з записами теж на місці. Треба було повернути покоївку і вибачитися, натомість Іріс сіла на край ліжка й опустила руки.
Ще секунда, і замах обернувся б убивством при єдиному свідку. Той, що стріляв у лорда-регента, – як він пов’язаний із людьми, які тримають у заручниках Лору з хлопчаками?
Чи він стріляв зовсім не в лорда-регента?!
Думки ставали абсурднішими з кожною секундою, найкращим виходом було перестати думати взагалі. Іріс обняла футляр із сопілкою і застигла, скорчившись, на ліжку.
У двері загрюкали кулаками о другій годині ночі – час Кажана. Господар, у якого Ольвін винаймав кімнату, вискочив у самій сорочці, заздалегідь до смерті наляканий: він пережив бунт тут, у місті, і такий ось стукіт у двері означав для нього занадто багато.
На порозі стояли стражники в чорних мундирах палацової охорони. Господар повільно сповз по стіні: безліч разів він бачив це в нічних кошмарах.
– Майстер Ольвін тут живе?
Ольвін маячив на сходах поверхом вище. Господар, не в змозі видати ні звуку, підніс руку і ткнув пальцем: здав, не чинячи опору. Стражник подивився на Ольвіна знизу вгору: вони були ровесниками. Обидва провінціали. Стражник іще не знав, як тягти людину в казан, Ольвін уявлення не мав, що означає стукіт серед ночі.
– Поїдете з нами, – сказав стражник. – З усіма своїми штучками… з цими… з речами!
– У чому його звинувачують?! – придушено пискнув господар. Не розраховуючи на відповідь, так, із доброти душевної. Він по-своєму любив постояльця і дбав про нього, як про рідного сина.
– Це ти, значить, фаршируєш черепашки музикою, як пироги сиром?
– Так, – сказав Ольвін.
Чотири місяці тому його вже викликали до палацу, щоправда, не посеред ночі. Не цей офіцер, а інший, але в такій же тісній канцелярській кімнаті вимагав від нього «таємниці» – як поміщати музику всередину порожніх черепашок. Ольвін чесно все показав і розповів. Той офіцер нічого не зрозумів – і не дивно: ремесла5 навчаються роками, якщо є талант. Офіцер пригрозив в’язницею, конфіскував резонатор – вартістю, як вулиця у провінції Руді Пагорби, і рідкістю, як величезний алмаз. Конфіскував розчини, співучу сіль, черепашки, срібний камертон. Майже місяць Ольвін жив надголодь, тягаючи на ринку мішки з рибою. Потім йому несподівано повернули все