Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
славиться у віках Кам’яний Ліс! – гаркнув офіцер. – Хай світить сонце над десятьма провінціями та столицею! Хай буде імператор на троні, як сонце в чистому небі, хай не закриють хмари гніву світлий лик його! Хай згинуть кляті бунтівники, чиї імена забуто, а діяння проклято!
Його голос гучно лунав у напівпорожній канцелярській кімнаті. Поверхня соляного розчину в резонаторі ледь помітно вібрувала. Там, усередині, ріс кристал співучої солі, його найтонші грані повторювали і записували хрипке горлання, несамовиті заклинання, прокляття і славослів’я, що не мали сили. Велике диво – записувати звук, думав Ольвін із гіркотою.
Офіцер виснажився. Махнув рукою – все, мовляв. Ольвін дзвякнув камертоном, завершуючи запис. Потім витягнув нитку з розчину – кристал вийшов зовсім маленький.
– Це можна слухати?!
– Ні, – сказав Ольвін. – Поки що ні.
Відповідних черепашок залишилося всього три, йому страшенно не хотілося віддавати їх злим і нещасним людям – палацовим стражникам. Згнітивши серце, він узяв зі столу черепашку; момент заселення кристала – найскладніший, треба відчувати оболонку зсередини, розуміти її душу, сполучати з душею записаної музики. Але музики ж немає – тільки відчайдушний злісний крик. Як пояснити мушлі, що це і є її доля?
Якщо я зараз зіпсую запис, подумав Ольвін, мене вб’ють на місці.
Потрапивши в самісінький центр завитка, кристал стає серцем черепашки. Вийняти його і вмістити новий уже неможливо. За роки учнівства Ольвін погубив сотні кристалів, намагаючись вкласти їх у мушлю, навіть майстер може помилитись, а руки, як на зло, тремтять…
Він видихнув крізь зціплені зуби. Доклав черепашку до вуха: спів моря, далекий вітер, срібний дзвін камертона…
– Хай славиться у віках Кам’яний Ліс! – гаркнула черепашка. Треба ж, яким точним вийшов запис. А з музикою, буває, б’єшся-б’єшся, а виходить плаский, різкий, а то й фальшивий звук.
– Все, – Ольвін віддав черепашку офіцерові. – Я можу бути вільним?
Він приготувався чекати в канцелярії до ранку, але відповідь прийшла набагато раніше. За десять хвилин офіцер повернувся з п’ятьма стражниками:
– Беріть оце. Оце все! Палиці, пляшки, пальник, триногу… Склянка якщо поб’ється, відповідаєш головою! І оцю скриньку бери…
Стражники в десять рук схопили майно Ольвіна і, мало не стикаючись у дверях, миттю винесли з кімнати. Ольвін стиснув кулаки: від несправедливості хотілося битись.
– Це мої речі!
– А ти теж іди, геть, геть, швидко!
Ольвін остаточно перестав розуміти, що відбувається.
Стояла глупа ніч, до світанку було далеко, але по всьому замку металися вогні. Чужі руки в рукавичках стискали посуд, що до нього Ольвін боявся зайвий раз доторкнутися, такий він був крихкий. Офіцер замикав процесію, гнав Ольвіна перед собою, підштовхував у спину – повз пости, повз приміщення варти, крізь переляканий шепіт слуг. Завилися нескінченні сходи – вниз. Стражники гуркотіли чобітьми та лаялися тихо і брудно. Ольвін щомиті чекав, що пролунає