Голова з площі Пігаль. Андрей Кокотюха
Читать онлайн книгу.
слухаю. Спробую зрозуміти – якщо це в інтересах слідства. Тобто, в моїх.
– Гаразд, – Кошовий зосередився, аби стримати зайві зараз емоції, хоча надалі мав намір тиснути саме до них. – Я п’ять останніх років думав, що втратив Магду назавжди. Ми знайомі десять років. Із них – чотири разом, месьє Монтаню. Чотири. Роки, – він показав інспектору чотири розчепірених пальці. – Нас звела війна. Вона ж розвела. Я любив її… І, виявляється, досі люблю. Хай вона за час, поки ми не бачилися, встигла одружитися та переїхати зі Львова до Парижу. Хтозна, раптом Магда жила тут давно, й ми мали всі шанси зустрітися. Мешкали в одному місті, ходили одними вулицями, самі не знаючи того. Та жінка, яку я знав і любив… Вона не була простою, месьє. Ми зблизилися саме тому, що жоден із нас не був для іншого простим. Стосунки наші теж не складалися просто, але в більшості пар так. Нарешті… Магда була моєю дружиною. Кому-кому, а французу не складно зрозуміти: чоловіка і жінку парує не запис у книзі міського голови, не священник у церкві. Подружжям двох людей робить той, хто там, – Клим показав на стелю. – Ми жили не вінчаними. Хіба це на щось впливає?
– Ні, – коротка відповідь прозвучала щиро.
– Нарешті, – Кошовий ковтком проштовхнув невидиму глевку грудку. – Жінка, яку я знав десять років, із них чотири – дуже близько, у Львові могла чимало. Здатна була багато на що. Я бачив Магду у різних обставинах, навіть дуже критичних. Здатна, ще раз кажу, на все – окрім убивства. Навмисного. Тим більше – людини, яку взяла законним чоловіком. Тим більше – коли йдеться про відтяту від його тіла голову. Мені досить знати Магду, аби мати залізний доказ її невинуватості.
– Поліції цього не достатньо.
– Згоден. Розумію. Тому й хочу знати докази, які змушують вас, месьє інспектор, вважати інакше. Хтозна. Раптом п’ять останніх років перетворили жінку, яку я знав, кохав та досі люблю, на монстра. Здатного відгризти голову від тулуба.
– Відрубати.
Саме на цьому слові губатий офіціант приніс салат і телятину.
Буденність, з якою говорив Монтань, збентежила Клима особливо з появою страв. Загалом у стінах людного бістро, у самий пік обідньої пори, розмова про відрубані людські голови видавалася найменш доречною. Могла позбавити апетиту кого завгодно.
Але не поліціянта, який два з гаком роки годував щурів у вогких окопах.
Подякувавши Клоду за побажання доброго апетиту, потому – побажавши те саме Кошовому, він озброївся виделкою й ножем. Поклавши до рота перший шматочок, помітив, що Клим не їсть. Припросив. І коли обоє втамували перший голод, Монтань витер краєчки губ серветкою, склав резюме:
– Вітаю. Вам удалося мене переконати. Не в тому, що мадам Лоран не може бути вбивцею. Ніякий ви по справі не свідок, лише давній добрий знайомий тієї, кого підозрюють. Разом із тим, месьє Кошові, ви справді маєте право знати дещо з того, що відомо поліції. Знаєте, чому?
– Ні, – Клим відповідь знав.
– Кохання, месьє. Ваша історія здатна розтопити будь-яке крижане