Квiти Содому. Олесь Ульяненко
Читать онлайн книгу.
очі, вірніше – одне. Друге у Ma було скляним.
– Лу, ти? Що трапилося? – запитала Мама.
– У нас проблема, Ma.
На тому кінці міста, десь під Ірпенем, я почув, як голосно сьорбнуло повітря.
– Ну…
– З'явилася його подруга.
– А він?
– Він кусками в ящику.
Сьорбнуло ще раз.
– Кусками?
– Макс трахає цю…
За трубкою хрюкнуло.
– Бісів відморозок. А той червоний ящик?
– Ми ще його не знайшли.
Тут я побачив птахів, дуже багато птахів, що аж темнів горизонт і тіні зникли у місті й над ним. Ноги стали такими легкими, що не змогли витримати тягар тіла. Я сів на стілець.
– Чого мовчиш, Лу?
Я продовжував мовчати і слухати у рурку хрипіння Мами. Жінка так і лишалася лежати із задраною сукнею, а Макс уже сидів. Він сказав, дивлячись на свою ялду:
– Блін. Ух ти! Глянь, він ще стирчить.
Я облизав губи, що в одну мить пошерхли. Мама сопіла на тому кінці світу.
– Він стоїть. У-у-у! Я її ще раз трахну? – Обличчя його якось просвітліло, хитро, як у веселого дебіла, зморщилося.
Макс дав шарабана ялді і сказав:
– Може, ми заберемо її з собою?
Мама закашляла на тому кінці дроту, а знадвору зашурхотіло. Деньок сьогодні видався ще той, як затхла вода в акваріумі, коли ще не взялася жабуринням. Світло плавало у повітрі мов сміття. Несподівано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потім я знову побачив птахів. Таких птахів я зроду не здибував. Птахи висіли в цій небесній багнюці. І я бачив замість пір'я чавунного кольору луску, бірюзові очі, метрову опаш розкиданих крил, і повітря, і туман, що обтікав крила. Хєр зна шо…
– Не знаю, – тільки й відповів я.
– Що ти лепечеш, – заверещала Мама на тому кінці. – Найдіть ящик і вшивайтеся звідти.
– А дівчина?
Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з оліфою, тому бренні рештки Тоцького він, як тяжкий гріх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов і важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити дві задачі – йти, а ще думати, як замочити Макса. Надворі випав легенький сніг, сутеніло, погода нагадувала швидше осінню, аніж зимову. Було багато дівчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився і поставив ящик на сніг.
– Не зупиняйся, ідіоте, – визвірився я.
– Ти чого! Бери і сам неси.
– А хто поставив машину за чотири квартали?!
– Хіба це багато? – Макс підкурив «галуаз».
Я задумався, підраховуючи кілометраж. Нічого не виходило. Я метикував, як почати. Нарешті зважився.
– Мені тяжко зізнатися собі, але я люблю тебе, Макс, – видавив я з себе.
Макс піднімав ящика з Тоцьким. Він зупинився, роздявив рота, сапонув ротом повітря і гепнув тим ящиком об землю.
– Ти шо! Хочеш мене в жопу віддрючити!
Я стояв і мовчав. Шматки Тоцького повивалювалися на сніг. В помаранчевому освітленні вони виглядали як копчений бекон.
– Ти шо, підар? – Макс млином замахав руками. – Ти шо, за кого мене тримаєш?… А може, тебе