Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
Читать онлайн книгу.
знов жорстока тиша здушила серце у жмені, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вічність. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало іншим змогу передихнути коротку хвилину пільги.
Однак напружену тишу ніщо не порушало. Підпара пошепки радивсь з Максимом, і тільки за плечима у юрми билось і розривалось голосіння Маланки та плач жіночий.
Раптом все стрепенулось, ожило. Юрма зітхнула великими грудьми, і наче брижі пробігли по ній, як по воді.
– Ведуть! Прокіп іде!..
Прокіп підходив спокійний і діловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважні були його рухи і неймовірним здавалось, що ся людина іде на смерть. От зараз підійде, стане, вийме з кишені заяложений зшиток і прочитає громаді, скільки зорав, засіяв та що продав. Інакше не може бути.
Всі очі вп’ялися в нього, а він спокійно все наближався.
Під ноги йому попалась пляма свіжої крові. Він завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблід на виду і підняв очі. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Підпарі і купці людей, що вже стояла напоготові. Він зрозумів.
Однак привітався.
Підпара махнув до нього острішками брів:
– Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе… Готуйся. Даси одвіт перед Богом.
– Хіба ти піп? Я дам одвіт громаді. Вона настановляла мене.
– Пізно вже, братику. Зараз помреш.
– За віщо?
– Ніколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.
– Громада так присудила?
– Громада.
Прокіп глянув навколо. Біля Підпари стояли Олекса Безик, Іван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумці.
– І ви проти мене? Що я зробив?
Вони мовчали.
Рятунку не було.
Дядько Панас торкнув його в плече:
– Може, покликать Марію?
Прокіп безнадійно махнув рукою:
– Покличте.
Вона ледве протиснулась крізь натовп – в новому цупкому кожусі, яким загортала дитину, і зараз уклякла на обидва коліна на мокру од крові землю.
– Помилуйте нас, пане старосто, і ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, він би в тому не був.
Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один і другий бік.
– Годі, Маріє… вставай… – спиняв її Прокіп. – Слухай, Маріє…
І на хвилину замовк. Забув усе відразу.
– Слухай, Маріє… ось що… коня продайте… нащо він вам…
– Ой Боже, – голосила Марія.
– Мовчи. З тих грошей віддай десятку Пилипу, що я позичив… хліб, як змолотиш, не продавай, своя мука буде… Мою одежу лиши для сина, як виросте – зносить…
– Швидше там! – наглив Підпара.
– Ой, – голосила Марія.
– Кланяйся мамі… нехай простять… та й вже… І ти прости…
Він тричі, як перед говінням, поцілувався з нею, приклав холодні губи до чола дитини.
– Готовий? – питав Максим.
– Ще маю гроші громадські… ключі.
Він поліз у халяву і витяг звідти ганчірку.
– Полічіть…