Старший боярин (збірник). Тодось Осьмачка
Читать онлайн книгу.
них аж через тиждень. Не хочеться мені показувати тебе такого, як зараз. Бо ти аж світишся від своєї отієї науки. Треба тебе вилюднити трохи, щоб не сміялися панянки одуковані.[15]
– То ви були в попа?
– Кажу ж тобі, що була.
– Чи ви не догляділи часом, чи в них на хаті коло вивода стріха не розшита?
Тітка подивилася на небожа пильно-пильно, а далі й промовила:
– Не догляділа. Чуже господарство для мене зась, і я, не прохана, ніколи не клопочуся ні людськими радощами, ні людським добром.
Гордій побачив, що зачепив тітчину господарську всеосяжність за якусь незриму ниточку, схаменувся і перевернув на друге:
– Та то я хотів сказати, що бачив на самім вершечку нашої клуні велику дірку в сніпках. Під час бурі крізь неї, мабуть, дощ іде.
– Може, ще що бачив? – спитала тітка з недружнім притиском, який говорив, що кожна соломинка в хазяйстві без волі господині не ворухнеться навіть і під час бурі.
Парубок, остаточно збитий з пантелику і згадавши те, що бачив, почервонів і, не знаючи що далі казати, бовкнув:
– У березі, коли пробило 12 годин ночі, щось жіночим голосом страшно сумно співало.
І злетіла враз вся поважна самовпевненість із тітчиного обличчя. І спиталася тітка тривожно, неначе зломленою силою:
– А де ж саме співало: чи проти нашого подвір'я, чи проти попового?
– Ніби проти попового, але було так сумно, що мені здавалося, у грудях серце навіки замре.
– Уже років з вісім, як не співало в нашім березі, не дурно це, щось буде, – сказала тітка, справивши погляд углибінь своєї душі, де живе невмируща бувальщина.
– А що ж воно співає?
– Співає билиця[16], бодай її пам'ять була не прийняла!
– А чи можна й мені знати про неї хоч трохи? – зрадів Гордій, що може відвернути тітку від неприємного враження, яке він зробив початком розмови.
– Не трохи тобі треба знати про неї, а все треба знати, і конче треба знати. Слухай і, може, хоч ти навчишся обминати в житті горе і непевних людей, страшніших від горя, – теж полегшено зітхнула господиня і, напившися води і втершися рушником, на якім лежала паляниця, сказала: – Оця земля, що за селом засіяна тепер буряками, колись належала панові з мужиків Терещенкові. Буряків він не сіяв, як тепер граф, а тільки пшеницю, жито, овес, горох і ячмінь. У нього в полі залишався раз у раз хліб, недомолочений у скиртах, і солома з-під молотіння та германування в ожередах[17]. Усі ці залишки глядів лановий, старий дід Маркура Пупань. Але такий дід, якого не було від утворення світу і не буде до страшного суду. Свою займанщину він об'їздив верхи на чорнім коні, що звався Ремез. А зимою теж ним, але уже однокінними санками. І що то був за дід, і що то була за напасть на весь хрещений мир… У кінець його малахая[18] було вплетено шматок олова, кажуть, з півпуда. І хто з бідних мужиків попадався на переїзді з краденою соломою, того він убивав малахаєм і мертвого брав на