Таку назву мала третя збірка оповідань та новел В. Стефаника. Вона побачила світ на початку 1901 року у Львові з жанрововизначальним підзаголовком «новелі» накладом Українськоруської видавничої спілки і містила 13 творів. Друге її видання з ілюстраціями відомої художниці й доброї приятельки письменника Олени Кульчицької (1877–1967) й портретом автора вийшло в Львові в 1917 році. Текстуальних змін порівняно з першим виданням у ньому немає.

Новела за змістом, структурою і творчою історією близька до «Мого слова». Тому й коментувати їх доцільно в сув’язі, що часто й трапляється (див.: Твори. – К., 1964. – С. 500–501; Вибране. – Ужгород, 1979. – С. 354–355). Обидві ліричні сповіді зродилися в творчій свідомості внаслідок сердечного почуття до коханої жінки – Є. Калитовської, яку В. Стефаник вважав «найвищим ідеалом жінки» («Серце»). Вона була старшою на сім років, мала чоловіка-священика й дітей. В. Стефаник знав її ще відтоді, як уперше ввійшов у дім о. Кирила Гаморака в Стецевій. Євгенія відразу привернула його увагу, але була вже одружена, що частково охолоджувало любовний шал. До всього, хлопця палко, аж до саможертви, кохала її сестра Ольга.

Він зчаста гостював у домі Калитовських у с. Трійця, де почував себе затишно й добре. Сюжети багатьох творів, зокрема й класичної «Новини», беруть початки саме звідси; тут було написано «Синю книжечку» й тут готувалася збірка з такою самою назвою. Та водночас тут міцнішали й поглиблювалися почуття, які не раз призводили до розпачу й сердечної муки. З часом із ними боротися ставало дедалі важче, а бувало, що навіть зовсім непосильно. Різдвяні свята 1899 року В. Стефаник провів у родині Калитовських. Десь тоді дійшло до з’ясування стосунків. Попри щиру й сердечну любов до Стефаника, Євгенія не наважилася покинути сім’ю – насамперед через дітей. Повернувшись у Краків, він до дня народження коханої, яке припадало на 28 лютого, написав сповнені болю слова сердечної сповіді й переслав для передачі іменинниці її молодшій сестрі Ользі. «На Вашу адресу посилаю також моє “Confiteor” (признаюся), писане для сестри Калитовської. Тому посилаю до Вас, бо хотів би-м, аби крім Вас двох ніхто не читав. То є моя біографія, держана в тоні “Wahrheit und Dichtung” («Правда і вигадка» (нім.)). Натурально, що я не заказую Вам єго показувати, але прошу, аби-сьте не показували», – зізнавався в супровідному листі (ІІІ, 172). Назву підказала щойно опублікована в журналі «Życie» програмова стаття лідера польського декадансу Станіслава Пшибишевського. «Confiteor» глибоко вразив О. Гаморак: і призначенням для сестри, і самим змістом, і психологічним настроєм автора. У листі-відповіді вона писала: «Ваш “Confiteor”… чекає Гені, щоби приїхала і взяла собі. Ваше признання дуже прикре. Тут показалистеся як безвихідний песиміст. Нічо веселого та щасливого нема ані поза Вами, ані перед Вами. Ви були щасливі тоді, як не зналисте світа і людей, а пізнавши їх, коти теся в пропасть. Ваш світ чорний і без просвітку… Я… хтіла би-м мати над Вами таке магічне слово, щоби Вас випровадило з сего стану. Я думала, що Ви лиш до мене посилаєте чорні листи, але довідаламся, що посилаєте такі самі до тої, котру любите. Тими листами робите єї такі самі чорні безпросвітні хвилі, які сами перебуваєте» (ІЛШ. – Ф. 8. – № 385). Наступного року ситуація повторилася: до чергового дня народження Є. Калитовської було написано «Дорогу», смислово-емоційна тональність якої трохи пом’якшена, та однак домінують сумні настрої. «Вже так я виджу, як Євгенію покриє смертельна блідість, як візьме до рук той гарний подарунок, – висловлювала свої враження О. Гаморак. – Могла би-м не дати, знаючи це, але дам, бо признаю це право людське, і вже-м склонна повірити тій великій суперечности, що велике нещастя є великим щастям» (Цит. за кн.: Костащук Василь. Володар дум селянських. – С. 96).

Текстологічна історія обох творів теж подібна: збереглося по три редакції кожного з них, щоправда, перша редакція «Мого слова» без початку, а «Дороги» – цілком закінчена, чистова, датована «21.2.1900» (пор. інші редакції: І, 296–300 і 306–310). Обидві другі редакції мають присвяти: відповідно «Писано для п. Евгенії Калитовської на єї уродини д. 28.ІІ.99» і «Вп. п. Евг. Калітовській на д. 28.ІІ.1900». Ані перша, ні друга сповіді початково не писані для друку. Пізніше Євгенія й Ольга стали радити Стефаникові опублікувати твори, небезпідставно вважаючи, що, окрім інтимно-особистісного характеру, в них закладено глибинний художній смисл. Він погодився, суттєво переробивши тексти. Надруковані вони були теж майже одночасно: «Моє слово» в «Літературно-науковому віснику» (1901 – Т. ХІІІ. – Кн. 1 – С. 15–17), а «Дорога» відкрила однойменну збірку (с 1–4), яка побачила світ на початку того самого року.