Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник
Читать онлайн книгу.
келишків.
– Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.
– Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.
Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.
– Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…
– Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку, – сказав злодій до Максима.
– Ов, чоловіче, ти дуже боїшси, ов, це не файно!
– Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!
– А що ж?
– Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом…
– Чоловіче, лиш мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене…
– Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати, як рідного тата.
– Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.
Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.
– Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!
Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.
– Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав…
Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.
– Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що вже мені не ходити по світі, та хотів би-м відпрощитиси з вами.
– Ти не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю.
– Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цілував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…
– Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю – та й не дриґнеш!
– Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напився горівки, та й мені отак утворилоси в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мені Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть.
– Що цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, що я не годен тому стерпіти…
Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.
– Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я знаєте, такий, як прєдиво…
Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.
– Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від него, уступітьси.
– Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби раз дістали їдь, – сказав Михайло.
– Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре…
Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.
– Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб’ють, вже дам, на, цулуй,