Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник
Читать онлайн книгу.
або туда!
– Ей, бідний світе, що я не розпитав баби, як воно треба того ліку просити! А так і гроші загубив, і нічо не поможе… Тото-м гидно зробив.
– Та, відай, нема ваші дівці віходу. Адіт, як вона горить? Нема з неї так нічо, як з отого листка, що відчімхнувси від дерева…
– Ой, нема, нема, і гроші пішли. Коби-м був хоть Іванихи запитав…
– Та то, видите, від чого лік. Аптикар має свою аптику, та вмирає…
Ангел[11]
Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед ворота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу» – «Навіки слава», – лиш тільки бесіди і розмови.
– Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, що з'їсть, та того кута печі, що залежить. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорить, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити – та й решта!
Прийшли їй на гадку слова старого Тимка.
– То, стара, так є, що моя голова напереді, а твоя зараз за моєв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не ґаздиня, меш сидіти, як у комірне, у свої хаті…
– Ей, старий, старий, тото-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда подавав-єс си, але все я із-за твої голови була ґаздиня. Була-м та й була-м.
Смутно бабі Тимчисі було, хоч сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.
– Та ти гадаєш, старий, що хтось за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодні діти, такі діти, що аж у п’єтах постиває! Але-с дурний, бігме-с, дурний! Було понабирати банків та векслів, та добре поїдати та попивати, та жити по-панцьки. А то запобігали-м, обоє, яєчка жєлували на яєшницу, а сегодні і обіду за тебе ніхто не зробить.
Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотіла до старого Тимка:
– Коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обідець був. А як не зможеш підвестиси, то здихай на барабулі! Ніби діти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла!
Встала з приспи та пішла подивитися до курей.
– То в старого, бігме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплітала, що встид перед сонцем світим! Вони, сараки, мають свої діти та мусі за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вігадав, що в старого дитинячий розум…
З оцим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розімкнула свою скриню і вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплісніла, або чи міль не наплодилася.
– Все ще нашого стараня, нитки діточої нема. Всего-м собі налагодила д смерті. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так файно ховали. Були люди, та було і для людей. Вже-м ті, старий, поховала, як ґазду! Ніхто не писнув, аби-м чогось жілувала.
Виймала червоні чоботи.
– Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як ті діти муть шінувати? Все ліпше мати своє. Аби-с мала порєдний чобіт на нозі, бо то Бог знає, ци я вперед умру, ци ти!
Баба заплакала.
– Не
Новела з такою назвою вперше з’явилася в «Синій книжечці» (с. 87–92) з присвятою «Зонечці» – Софії Данилович. У листі письменника до С. Морачевської за 1898 рік стрічаємо художню оповідку з такою самою назвою і близьким сюжетом. Цей останній присвячувався синові адресатки Ю. Морачевському. В українському стефаникознавстві його прийнято вважати за першу чорнову редакцію новели «Ангел» (див.: І, 272–273). Однак син новеліста, Юрій Гаморак, вважає ці твори за цілком самостійні і подає їх окремо. «Дві новели під однаковим наголовком, сюжетом, правда, нагадують одна одну, але з огляду на їх мистецьке оформлення треба визнати їх за два самостійні оповідання» (Твори, 325). Ми дотримуємося усталеної в українському літературознавстві традиції і подаємо лише твір, надрукований у «Синій книжечці»; написаний він десь у кінці 1898 або на поч. 1899 року. Якби В. Стефаник вважав ці новели за самостійні, то неминуче опублікував би їх так у якомусь із видань своїх оповідань та новел чи принаймні згадав би про свій твір із такою назвою. Але про присвяченого «Юрчикові» «Ангела» в нього ніде й ніколи не згадано.