Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
постколоніальні студії переносять явище меланхолії, спричиненої розривом із материнським архетипом, – як передумову автономності, також на процеси національного та антиколоніального самовизначення. Загалом, ототожнення нації з материнським образом особливо прикметне для країн, що пережили досвід колоніалізму. В Україні процеси модерного націотворення так само пов'язані передусім з ідеалізацією материнського праобразу, і така ідеалізація накладається на розуміння нації, мови, землі, природи. Однак модерне розуміння нації як інтелектуальної конструкції і особливого типу нарацїї (оповіді) передбачає переборення первісного материнського комплексу ідентифікації; коли ж такий розрив не відбувається, національна самосвідомість забарвлюється пасивністю, самоспогляданням і меланхолією.
Материнська прив'язаність Кобилянської була дуже сильною.
Вона часто говорила, що живе заради матері, що доля перетворила її на слугу матері, що «мала в ній малу дитину, котру мусила-м доглядати і власноруч годувати», а після смерті матері у 1906 році зізнавалася, що мати була її «найщирішою приятелькою». Однак у своїй творчості Кобилянська відтворила досить непрості колізії, які несе в собі материнство. Це особливо виразно виявляється на тлі тогочасних уявлень і дискусій про материнство у філософії, психології, літературі кінця XIX – початку XX ст. Так, Ніцше і похідна від нього філософія життя розглядали материнство не як індивідуальне право жінки, але як одну з ланок природного процесу: згідно з такими уявленнями, жінка просто віддається пристрасті, а народження дитини є лише природним наслідком такої неконтрольованої пристрасті. Фактично, роль матері зводилася до репродуктивної функції, і в цій функції вбачалася природа і цінність жінки як сили, що стверджує саме життя.
Ніби противлячись подібному спрощенню і боронячись проти надмірного біологізму, Кобилянська переносить акцент з дітонародження на виховання. Всі її матері, які мають здебільшого багато дітей, перебирають на себе страждання своїх дітей і виконують при них роль свідків. Іноді навіть виглядає, що сповнивши свою біологічну ціль, матері перетворюються на безтілесні істоти, які охороняють своїх дітей. Така, наприклад, у Кобилянської Ніоба – пані Анна Яхнович, яка мала 12 дітей, «котрих всіх любила однаково, гордилася і любувалася ними, а іноді бувала за них така сильна і відважна, що, здавалося, була б і з самою судьбою ставала до боротьби, щоб їм лише добра здобути» («Ніоба»). Матері часто відходять у минуле, зникають, асоціюються з ангелами, як, наприклад, у споминах Наталки Верковичівни, або стають духовними повіреними й ідеалами своїх онуків (як у новелі «Аристократка» чи повісті «Ніоба»).
Особливої гостроти ідея материнства і материнської любові набуває у повісті Кобилянської «Земля» (1901). Основний конфлікт у ній розгортається навколо своєрідної влади землі, яка уподібнюється до богині-матері, що народжує, потребує жертви, є запорукою «будучності» і зрештою стає