Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
свідома людина, однак що задумує, властиво, зі своєю любов'ю до народу? Видавати яке революційне письмо, яку «бомбу»? – І сміявся грубим сміхом.
Другий обізвався:
– Вона умна, а навіть і хороша, однак я би з нею не женився, мені навіть щось подібного на думку не прийшло б. А потому ота якась нервовість у неї, що майже відгадує чоловіка: або очі її – горять вже, заким що оповість! Духовна напруженість при ній просто замучує чоловіка. Ні, ні, моя жінка не така має бути!
Наприклад, не можу собі уявити, щоб вона мені подавала рано до ліжка каву або щоб вийшла проти мене з шніцельком; а до того ще бідна… бррр!
Я сміюся з таких «мужів» і уникаю їх товариства, мов уразливих мух. Я й не люблю нікого, й не клопочуся ніякими мужчинами; а коли думаю про них, так стоїть між ними Орядин, як світло. Я з ним не сходжуся ніколи, хоч він і живе тут, однак знаю, що він іде вгору. Він працює в одного з найзнатніших адвокатів, і про нього говорять, що він «бистроумний і здібний чоловік». В жіночім світі уходить за пожадану партію, тим більше, що є гарний і не робить собі з жінок нічого. Проживши тут у пані Марко майже цілий рік, не стрічала я його ніколи, і аж в останніх днях згаданого року зійшлися ми припадком[71]. Одного разу зайшла я до бібліотеки якогось товариства, щоб там вибрати якусь книжку для пані Марко. Саме в тій хвилі, коли я хотіла вступати в кімнату, отворилися двері зсередини, і він вийшов. Побачивши мене, змішався до переляку; тим часом я, урадувана побаченням його, усміхнулася; однак він лиш поздоровив і, не промовивши до мене ані слова, відійшов чимскорше. Його переполох і змішання вразили мене так сильно, що я майже забула, чого сюди прийшла. Я не була йому ще байдужною, це помітила я відразу. Так лякатися можна лиш тих осіб, про котрих думається много, а уникається їх. Я усміхалася свавільно при спогаді цілої притичини, воно настроювало мене в першій хвилі весело, так, в першій хвилі, бо опісля думала я вже довго й інакше про нього. Ми би ще могли злучитися, думала я між іншим, однак злука з ним не була для мене чимсь дуже важним.
Вернувшись цього-таки вечора з прогулянки з панею Марко, я кинулась втомлена на софу і обернулася лицем до стіни. Я аж до втоми надумалася над ним. Не бачачи його цілий рік, я майже забула про нього, а тепер віджила нараз ціла минувшість, і я почула його вплив. Чи це вплив його вигляду – він змужнів ще більше і змінився, – чи це вплив тієї якоїсь сили що панувала завсіди наді мною, навіть помимо всього опору з моєї сторони?
«Die Liebe ist ein weites Meer und hat seine Ebbe und Flut, seine Brandung und Riffe, seine sturmbewegten Wogen und seine glatte und klare Spiegelfläche»[72], – стояло раз в однім дуже гарнім любовнім листі одного німця.
Небавом по тім подибала я його знов. Я йшла з Оксаною і пізнала його вже здалека.
– Це гарний мужчина, що он тут іде, Наталко! – замітила вона.
– Гарний.
– Він минає щодня попри наше мешкання, став недавно моїм сусідом. Придивіться йому добре, в нього є раса.
Я мовчала, затаївши своє нагле зворушення. Я ніколи не згадувала молодій жінці про свій «роман» з ним, а
Припадком – випадково.
«Любов – то широкеє море, що має свій приплив і відплив, свої вири і підводне каміння, свої розбурхані хвилі і свою рівну та чисту поверхню»