Країна гіркої ніжності. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
зводить на Віталію очі. Її пальчики гладять руку тітки, котра геть не слухає щебетання дівчинки. Котра чомусь плаче.
– Не плачте, тьотю, дядько лікар вас вилікує, – серйозно каже мала. – І мою бабусю вилікує, бо бабуся обіцяла платтячко пошити і зловити коника.
– Стрибунця? – Віталія приходить остаточно до тями.
– Нє-а… Він не стрибає. Він бігає.
– У вас є лошатко? – здогадалася Віталія.
– У дядька Сашка. Воно дике. Бо всі лошатка даються погладити, а той коник – нє. Він брикається і втікає. – Настуня хихоче.
– А дядько Сашко не може зловити те лошатко?
– Нє-а… Він може, тико я не хочу. Бабуся зловить коника. Вона того має виздоровіти, щоб зловити.
«Ось чого мені не вистачало – цієї розмови, – подумала Віталія. – Цієї розмови саме посеред цього надвечірнього саду. Розмови, що лягає на ці тіні. Милого затіненого лепетання. І логіки, що схожа на брикливе лоша».
Тут Віталія спохопилася – може, й до неї прийшли відвідувачі? Мама чи Олеся. Чи колеги по роботі. Ні, Олеся сказала вранці по телефону (ти не ображаєшся, мамо?), що в неї сьогодні змагання з волейболу. А вона в команді підтримки. Більше того, їхня хлопчача (хлопача, сказала Олеся) команда обрала її своїм талісманом.
– Он як? – Віталія справді здивувалася. – Талісманчик ти наш.
– І ваш, і наш хай буде гараж, – інтонація в голосі Олесі, яка переінакшила слова пісні, видавалася непідробно веселою, навіть пустотливою, такою була раніше, й Віталія зраділа цьому.
Вона справді не хотіла, щоб її шкодували, співчували і натужно заспокоювали, що все буде добре. Як буде, знала сама, й це тільки її знання і знаття. Тільки її.
Правда, вчора Олеся сама здивувала, коли раптом сказала:
– Чому б нашій бабусі не повернутися до Києва? Хай повертається. Я ж не маленька. Чи ти хочеш, щоб і вона провідувала? Це обов’язково?
Віталія проковтнула образу, що йшла з доччиних слів. Тільки подумала: «А вона, виявляється, жорстока, Олеська».
Хотілося навіть промовити вголос ці слова:
– А ти жорстока, доню.
Не вимовила. Нехай. Може, вона помиляється. Олеся ще не визріла, й доброта її не визріла, не доспіла, як рання ягода, як зелена слива, вже округла, трохи видовжена та зелено-молода. Тільки ж як їм далі вестися удвох – Олесі й мамі Дазі? А треба? Питати Олесю не можна. І дорікати не дорікатиме. Тому тільки сказала:
– Ох, Олесю-Олесюню, ти не можеш порозумітися з бабусею?
– Вона надто далека. Навіть тепер. Я намагалася звикнути до неї, та вже швидше відвикаю, – сказала Олеся.
Підходили до лікувального корпусу, коли Віталія подумала: «Це тоді ніхто до мене не прийде, а хто прийде, того не побачу».
У палаті ще бесідували й навіть вечеряли – привезені смаколики займали цілий стіл.
– Повертаю вам ваше чудо, – сказала Віталія.
– Хоч не набридала ця набрида? – поцікавилася Софія.
– Бабусю, я розказала тьоті про наш двір і про дядісашиного