Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов
Читать онлайн книгу.
доброю випивкою, яка відбулась в помешканні близької знайомої Павла, що називав її Павло Антоніною Міновною. Ця вечеря була дуже весела, бо Павло мав настрій і ввесь час займав присутню публіку веселими оповіданнями та анекдотами.
В Київі ми часто зустрічались, навіть часто обідали разом. Хоть Павло ніколи проти українців не виступав і з розмов з ним я довідався, що він навіть знає українську літературу, читав газети та часописи. Але до українства він не признавався.
Українцем він став уже після «Мартовської» революції, коли побачив, що вже боятись за кусок хліба нема чого і за це його карати не будуть. Забув Вам додати, що моя тітка Параска, себто Павлова мати, мала 19 дітей, з яких живими осталось 13-ть. Він був другою дитиною. Його батько, діставши карбункула на шиї, від якого потім дістав зараження крови, вмер в молодім віці, залишивши тітці ще 10-ро малих дітей. Отже ті старші, між якими був і Павло, мусили помагати матері утримувати родину, бо дядько по своїй смерти нічого не залишив, крім хати та двора біля неї з малою загородою. Отже тітка цілком була відказана на поміч старших дітей.
По революції інакше. Перешкод виявити своє я ніяких <не мав> і Павло часто бував на засіданнях Центральної Ради між публікою, яка збиралась на хорах Педаґоґічного Музею. Починає докладніше студіювати мову, літературу, історію. А по відкритті Українського Університету в Київі записується як вільний слухач його та починає студіювати політичну економію.
Після проголошення самостійности України, Павло дістав посаду в Медично-Санітарній Управі Міністерства шляхів, на чолі якої був покійний др. Модест Левицький. У вільні від праці хвилини між Павлом і др. М. Левицьким часто відбувались довгі дебати на тему української літературної мови. Павло добре знав народню мову, бо майже щороку свою відпустку літню проводив на пароплаві, що плавав по Дніпру від Київа до Катеринослава, куди його наймала пароплавна спілка як фельдшера на місяць або два.
В літі 1917 року Павло не раз читав в малому гурті своїх найближчих знайомих свої фельєтони, писані на клаптиках паперу, але ніяки доводи його не переконали занести їх до редакції. Один раз я випадково познайомив його з поетом Чупринкою. Було це перед вечерою, Павло щось веселе оповідав. Чупринці оповідання дуже подобалось: «А ну напишіть». Павло бере олівець і за пару хвилин готовий фельєтон. Прочитавши, Чупринка йому зауважив: «Та Ви добрий фельєтоніст». Але це зауваження не переконало Павла і він цього фельєтону до редакції газети не відніс.
Після залишення влади УНР Київа, Павло з іншими урядниками виїхав до Винниці, а потім до Кам’янця-Подільського. В Кам’янці якось прихожу додому (ми жили разом у одній кімнаті), а Павло мені: «А ну, слухай». «Добре, слухатиму, тільки цей анекдот ти мусиш надрукувати». На моє здивування Павло згоджується, але щоб я його відніс. На жаль, редактор не зумів схопити гумору цего Павлового фельєтону та невдало скоротив його, що дуже розсердило Павла. Аби не сталось подібне, я запропонував