Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
Саша вийшла на пробіжку, повністю виконала ритуал і, вертаючись додому, біля самого під’їзду послизнулася, впала й зламала руку.
Сиділа, терплячи біль, поки не прокинулася мама. Побачивши Сашине передпліччя, перелякалася й стала дзвонити в «швидку». Вийшов Валентин, викликався їхати разом з Сашею, супився, співчував, казав якісь дурниці, типу: «Терпи, козаче, отаманом будеш», і від його примовок Саші було встократ гірше. «Швидка», не довго думаючи, відвезла її в лікарняний травмопункт, де старий хірург, сірий од безсонної ночі та тютюнового диму, мовчки закатав Сашу в гіпс.
– Як груші, – сказав медсестрі. – Падають і падають. Сьогодні буде в нас урожай… А ти, – кивнув Саші, – підеш у районну поліклініку. І не переживай: з усяким буває. На молодих гоїться, як на собаках.
Валентин відвіз Сашу додому на таксі. Біль майже вщух. Валентин міркував, як вдало вийшло, що постраждала ліва рука, отже, Саша спокійно може ходити до школи й на курси, писати свої конспекти, з правою ж рукою все гаразд! Саші здалося, що голова в неї перестала бути круглою, вона перетворилася на аеродинамічну трубу і Валентинові слова, втягнені в одне вухо, зі свистом і ревом вилітають з другого.
Дзвонила з роботи мама, хвилювалася, питала, як справи. Саша заспокоїла її мертвим голосом, пішла до себе й лягла, не знімаючи светра, на диван.
Як тепер бути з одягом? Надворі мінус десять… Як натягати рукав на гіпс? Як самій одягатися й роздягатися?
Три будильники стояли в ряд. Два цокали, один моргав електронним табло. Щодня, щодня, а Саші в гіпсі ходити півтора місяця…
«…Люди падають, ламають кістки, гинуть під колесами…» Але ж Саша чесно виконувала всі умови! Чому ж з нею все-таки це сталося?
Не переживай, сказав старий хірург. З усяким буває. Справді, якби Саші було років сімдесят – тоді біда. А так – незручність, неприємність, погано, але не трагічно…
Погано, але не трагічно. Якби з Валентином не стався серцевий напад на пляжі – як будувалися б їхні з мамою стосунки? Чи ніяк?
Саша пробралася на кухню. Накрапала собі маминої валер’янки, випила залпом – яка гидота! – і, забившись під ковдру, заснула.
Двадцять дев’ять по четвертій її підкинуло, наче трампліном. Саша сіла, зі сну нічого не тямлячи, спробувала випростати руку й сіпнулася од несподіваного болю.
Згадала все. Труснула головою; виходить, вона проспала майже добу?!
У роті було сухо. Саша встала, напилася води з чайника, абияк натягла спортивні штани, влізла в чоботи. Сунула праву руку в рукав, крекчучи, накинула куртку на ліве плече. З лижною шапочкою в руках вийшла з дому.
Небо знов очистилося. Горіли зірки. Лід у дворі був подекуди сколотий, подекуди рясно посипаний піском і сіллю. Гіпс на руці остигав – незвичне, неприємне відчуття. До п’ятої години лишалося всього кілька хвилин, Саша йшла дедалі швидше. Спустилася в підземний перехід, тримаючись здоровою рукою за поручень. У напівтемній трубі відлунювали від стін її квапливі кроки. Рахунок ішов