Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
дівчинка, – собі під ніс промовила Худа. Саша здригнулася, від її руху ляснули дерев’яні дверцята бар’єра.
– Кострицький – ваш куратор? – запитала Товста, не дивлячись на Сашу.
– Ну…
– Обережно з ним, – сказала Товста. – Він хороший чоловік, але жорсткий. Оце ваш ордер на поселення, талони в їдальню. Монети у вас з собою? Тут записано – чотириста сімдесят дві?
Саша знову полізла в сумку. Комбінація цієї звичайної кімнати й звичайної, здавалося б, канцелярської процедури із золотими монетами невідомої вартості, що з’явилися на світ у приступі блювоти, змусила її на хвилину втратити чуття реальності. Навіть сонце за вікном здалося несправжнім.
Жінка прийняла в неї з рук важку поліетиленову торбинку. Поклала кудись під стіл: дзенькнуло золото.
– Усе, – сказала Товста. – Ідіть, поселяйтеся, завтра о дев’ятій ранку всі першокурсники збираються в актовому залі, від входу прямо, повз статую, там маленькі сходи, побачите. Агов, хто там далі, заходьте!
– А де гуртожиток? – отямившись, запитала Саша.
Гуртожиток містився в глибині двору, потрапити в нього можна було або з будівлі інституту, або з вулиці Сакко і Ванцетті по тісному, темному й смердючому провулку. Саша, оцінивши провулок здалеку, вирішила після настання темряви й носа туди не потикати.
Зовні гуртожиток нагадував облуплений, бувалий у бувальцях барак. Вхідні двері виявилися замкненими. Костя постукав зігнутим пальцем, потім кулаком, потім обережно гупнув ногою.
– Дивно, – сказала Саша. – Сплять вони чи що? Котра година?
Костя обернувся, щоб їй відповісти, у цю мить двері скрипнули й відчинилися. Костя відступив, ледь не гепнувшись з порога.
У дверях стояв високий, баскетбольного зросту хлопець з чорною пов’язкою через праве око. Був він болісно худий і якийсь перекошений, наче одну половину тіла в нього скорчила постійна судома. Його єдине око, блакитне, подивилося на Костю й переметнулося на Сашу Саша позадкувала.
– Першокурсники? – спитав хлопець сиплим, наче зірваним голосом. – Поселятися? Ордери є? Заходьте…
Хлопець зник у темряві, залишивши відчинені двері. Саша й Костя перезирнулися.
– Ми теж такі будемо? – з перебільшеною покірністю поцікавився Костя. Саша промовчала: жарт здався їй невдалим.
Вони зайшли. Зсередини барак був трохи веселіший, ніж ззовні: коричнева лінолеумна підлога, стіни, пофарбовані синьою фарбою до рівня очей і потиньковані вище, сходи з залізним поруччям. Звідкись виривалися струмені пари і чувся шум води в душі.
– Сюди, – одноокий хлопець вигулькнув за канцелярським столом, над яким висів фанерний щит з багатьма ключами. – Ти, дівчинко, підеш у кімнату двадцять першу, це другий поверх. А ти, хлопчику, у сьому, це по коридору праворуч. Від двадцять першої ключ ось. А у сьомій живуть два другокурсники, вони вже приїхали.
– Ви тут працюєте? – нерішуче спитала Саша.
– Підміняю. А так учуся на третьому курсі. І звати мене Вітя.
Хлопець підморгнув єдиним